Абогін раптом подзвонив. Коли на його поклик ніхто не відізвався, він ще раз подзвонив і кинув дзвіночок на підлогу; той глухо вдарився об килим і видав жалісний, наче передсмертний стогін. З'явився лакей.
— Де ви сховались, дідько би вас узяв?! — накинувся на нього хазяїн, стискаючи кулаки. —Де ти був щойно? Пішов, скажи, хай цьому панові подадуть візок, а мені вели карету подати! Стій! — крикнув він, коли лакей повернувся йти геть. — Завтра щоб жодного зрадника не залишалось у будинку! Все геть! Наймаю нових! Гадини!
В очікуванні екіпажів Абогін та лікар мовчали. До першого вже повернулись вигляд ситості та витонченості. Він крокував по вітальні, витонченно тряс головою і, очевидно, щось задумав. Гнів його ще не минув, але він старався вдавати, що не помічає свого ворога...Лікар же стояв, тримаючись однією рукою за край столу і дивився на Абогіна з тим глибоким, дещо цинічним, не вдаваним  презирством, з яким можуть тільки горе та лінивство, коли бачать перед собою ситість та витонченість
