Так шепотіла  Маргарита Миколаївна, дивлячись на червоногарячі штори, на налиті сонцем, неспокійно одягаючись, розчісуючи перед потрійним дзеркалом коротке завите волосся.

Сон, який наснився цієї ночі Маргариті, був дійсно незвичайний. Річ у тому, що під час своїх зимових мук вона ніколи не бачила уві сні майстра. Вночі він залишав її, і мучилася вона тільки в денні години. А тут наснився.

Наснилася невідома Маргариті місцевість — безнадійна, сумна, під похмурим небом ранньої весни. Наснилося це клочкувате сіреньке небо, а під ним беззвучна зграя граків. Якийсь кострубатий місток.
Під ним каламутна весняна річечка, безрадісні, жебрацькі, напівголі дерева, самотня осика, а далі, – між дерев, – брусована будівля, чи то  – окрема кухня, чи лазня, чи чорт знає що.  Неживе все кругом якесь і до того сумне, що так і тягне повіситися на цій осиці біля містка. Ні подуву вітерця, ні ворушіння хмари і ні живої душі. Ось пекельне місце для живої людини!
