— Ні, ваша світлосте, незнайомих не було. Чиновники наші були, до її ясновельможності баронеса приїжджала, священники з хрестом приходили, а більше нікого не було...
— Що ж, він невидимкою підписався, чи що?
— Не можу знати, але тілько Федюкова ніякого не було. Це я хоч перед образом…
— Дивно! Незрозуміло! Чу-дер-на-цько! — замислився Навагин. — Це навіть смішно. Людина підписується вже тринадцять років, і ти ніяк не можеш дізнатися, хто він. Може, це чий-небудь жарт? Може, який-небудь чиновник замість свого прізвища підписує, задля жарту, і цього Федюкова?
І Навагин став роздивлятися підпис Федюкова.
Розмашистий, шпаркий підпис на старовинний лад, із завитками та закарлючками, за почерком зовсім не подібний на інші підписи. Стояв він одразу ж під підписом губернського секретаря Штучкина, заляканого та малодушного чоловічка, який, напевне, помер би від переляку, якби дозволив собі такий зухвалий жарт.
