Кучер та Альошка повернулись до сараю. Помолились богу, роззулись. Степан ліг у кутку на підлозі, Альошка у санях. Двері сараю були вже зачинені, сильно смерділо гаром від загашеного ліхтаря. Трохи згодом Альошка підняв голову та озирнувся довкола; крізь щілини дверей було видно світло від тих самих чотирьох вікон.
— Діду, мені страшно! — сказав він.
— Ну, спи, спи...
— Кажу тобі, страшно!
— Чому тобі страшно? От пустун!
Помовчали.
Альошка раптом вискочив із саней і, голосно заплакавши, підбіг до діда.
— Що ти? Чого тобі? — злякався кучер, теж піднімаючись.
— Виє!
— Хто виє?
— Страшно, діду... Чуєш?
Кучер прислухався.
— Це плачуть, — сказав він. — Ану йди, дурнику. Їм шкода, от і плачуть.
— Я в село хочу... — продовжував онук, схлипуючи та тремтячи всім тілом. — Діду, поїхали в село до мами; поїхали, діду, милий, бог тобі за це пошле царство небесне...
