Коли, трохи почекавши, лікар сів у візок та поїхав, очі його досі дивилися з презирством. Було темніше, набагато темніше, ніж годину тому. Червоний місяць уже зник за пагорбом та охороняли, темними плямамилежали коло зірок. Карета з червоними вогнями застукала по дорозі й перегнала лікаря. Це їхав Абогін протестувати, робити дурню.

Всю дорогу лікар думав не про дружину, не про Андрія, а про Абогіна та людей, що жили в будинку, який він полишив. Думки його були несправедливі та не по-людськи жорстокі. Засудив він і Абогіна, і його дружину, і Папчинського, і всіх, хто жив у рожевому мороці та пахкотів парфумами, і всю дорогу він ненавидів їх і зневажав до болю в серці. І в розумі його склалося міцне уявлення про цих людей.

Минечас, забудеться й горе Кірілова, але це уявлення, несправедливе, негідне людського серця, не минеться й зостанеться в розумі лікаря до самої домовини.
