"Пробач мене і якомога швидше забудь. Я покидаю тебе назавжди. Не шукай мене, це не має сенсу. Я стала відьмою від горя й негараздів, що трапились зі мною. Мені вже час іти. Прощавай. Маргарита".

З полегшенням на душі Маргарита прилетіла до спальні, а слідом забігла Наталія, обвішана речами. Цієї ж миті всі ці речі, дерев'яні плечики із сукнею, мереживні хустки, сині шовкові туфлі і поясок — усе посипалось на підлогу і Наталія сплеснула вже вільними руками.

— Чудово, правда? — голосно викрикнула захриплим голосом Маргарита Миколаївна.

— Як же це так? — шепотіла Наталія, задкуючи, — як ви це робите, Маргарито Миколаївно?

— Це крем! Крем, крем, — відповіла Маргарита, вказуючи на блискучу золоту коробку і повертаючись перед зеркалом.

Наталія, забувши про кинуту на підлогу пом'яту сукню, підбігла до столика й жадібними, палаючими очима вирячилася на залишки крему. Губи її щось шепотіли. Вона знову повернулась до Маргарити й проговорила з якимось благоговінням:
