Абогін мовчав. Візок, похитуючись та стукаючи об каміння, проїхав піщаний берег та покотився далі. Кирилов замежувався у смутку та роззирнувся довкола. Позаду, через убогий світ зір, було видно дорогу та прибережні верби, які зникають у темряві. Праворуч лежала рівнина, така ж рівна та безкрайня, як небо; далеко на ній тут і там, ймовірно, на торф'яних болотах, горіли убогі вогники. Ліворуч, паралельно дорозі, тягнувся пагорб, кучерявий від маленького чагарника, а над пагорбом, нерухомо стояв великий півмісяць, червоний, трохи затягнутий туманом та оточений дрібними хмарами, які, здавалося, роздивлялися його зусібіч і пильнували, щоб він не пішов.

 У всій природі відчувалося щось безнадійне, болісне; земля, як занепала жінка, яка сидить сама  у темній кімнаті і намагається не думати про минуле, томилася спогадами про весну та літо й апатично очікувала неминучої зими. Куди не глянь, всюди природа здавалася темною, безкордонно глибокою і холодною ямою, звідки не вибратися ні Кірілову, ні Абогіну, ні червоному півмісяцю..
