Але ні, ні! Брешуть спокусники-містики, ніяких Карибських морів немає на світі, і не пливуть в них відважні флібустьєри, і не гониться за ними корвет, не стелиться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, і нічого не було! Он чахла липа є, є чавунна решітка і за нею бульвар... І плавиться лід у вазочці, і видно за сусіднім столиком налиті кров'ю чиїсь бичачі очі, і лячно, лячно... О боги, боги мої, отрути мені, отрути!...
І раптом за столиком спурхнуло слово: "Берліоз!" Раптом джаз розвалився і затих, наче хтось гепнув по ньому кулаком. "Що, що,що,що?!!" — "Берліоз!!!". І пішли підніматись, пішли підніматись.
Так, зметнулася хвиля горя при лячній звістці про Михайла Александровича. Хтось метушився, кричав, що необхідно зараз же, тут же, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму і негайно надіслати її.
