Мені щиро дивно від того, що людина, з якою я провела понад рік разом (інколи не фізично, але ментально точно (у мене так, хз, як у нього)), з якою я намагалась провести кожен свій вільний день, з повідомленнями якої я засинала та прокидалась, з якою я не бачилась місяцями і перша зустріч після яких змушувала серце калатати; людина, яка присвячувала мені вірші, зізнавалась не один раз у коханні, плакала, коли прощалась зі мною та коли думала, що мені подобається хтось інший; людина, яка йшла годинами через все місто, аби лише побачити мене, яка займала своє місце у моїй голові та частинку мого серця, — ВРАЗ може стати НІКИМ. Наче й не було того року, не було тих повідомлень, віршів, сліз через прощання та усіх зусиль, аби лише побачитись. ВРАЗ і всі мені кажуть стерти та забути те, що посідало у моєму житті вагоме місце. Мені щиро дивно від того, як моя улюблена людина так швидко може знайти мені заміну, заперечуючи це і може так легко відпустити мене, після усіх тих речей, які мені так щиро дивні. А ще мені щиро дивно, що прив'язаність та відчуття любові такі сильні в мені, вони тримають і не відпускають.
