— Діду, що вони роблять? — запитав пошепки Альошка.

— Зараз його на столи класти будуть,— відповів дід. — Підемо, дитинко, пора спати.

Кучер і Альошка повернулися в сарай. Помолилися богу, роззулися. Степан ліг у кутку на підлозі, Альошка в санях. Сарайні двері були вже зачинені, сильно смерділо горілим від погашеного ліхтаря. Трохи згодом Альошка підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло все від тих самих чотирьох вікон.

— Діду, мені страшно! — сказав він.

— Ну, спи, спи...

— Тобі кажу, страшно!

— Що тобі страшно? Який балуваний!

Помовчали.

Альошка раптом вискочив із саней і, голосно заплакавши, підбіг до діда.

— Що ти? Чого тобі? — злякався кучер, теж підводячись.

— Виє!

— Хто виє?

— Страшно, діду... Чуєш?

Кучер прислухався.

— Це плачуть, — сказав він. — Ну дивись, дурнику. Їм шкода, ну, і плачуть.
