Колезький асесор обережно  поклав немовля на східці тераси і махнув рукою. Його обличчям зверху донизу знову ніби мурахи поповзли...
 — Вибач мене підлого, брате! — пробурмотів він. — Не поминай лихим словом!
Він ступив крок назад, але у той же час рішуче крекнув, сказавши:

— Ай, що буде, те буде! Чхати хотів я на все! Візьму його, і нехай люди кажуть те, що забажають!

Мігуєв узяв немовля і почав швидко крокувати назад.

«Нехай кажуть те, що хочуть,  — думав він. — Піду зараз, стану навколішки і скажу «Ганно Пилипівно!» Вона жінка добра, зрозуміє... І ми будемо виховувати. Якщо виявиться хлопчиком, тоді назвемо Володимиром, а якщо дівчинкою, то Анною... Врешті-решт у старості буде втіха...»

І він учинив так, як вирішив. Плачучи, завмираючи від страху й сорому, сповнений надії і дивного захвату, він увійшов у свою дачу,  пішов до дружини і став перед нею навколішки...
