Середнє вікно дачі було відкрито, і було чітко чутно, як Анна Пилипівна, дружина Мігуєва, готувала все до вечері; на подвір‘ї, зразу за воротами, двірник Єрмолай жалісливо бринькав на балалайці... Вартувало немовляті тільки прокинутися і запищати, і таємницю було розкрито. Мігуєв відчув непоборне бажання поспішати.

— Швидше, швидше... — бубонів він. — Зараз, поки ніхто не бачить. Занесу його куди-небудь, покладу на чужий ґанок...

Мігуєв узяв у одну руку вузлик і тихо, помірним кроком, щоб не видаватися підозрілим, пішов вулицею...

«Дивовижно огидне становище! — думав він, намагаючись надати собі байдужого вигляду. — Колезький асесор із немовлям іде вулицею! О, боже, якщо хтось побачить і зрозуміє, у чому річ, мені кінець... Покладу-но я його на цей ґанок... Ні, зачекай, тут вікна відкриті та, можливо, дивиться хтось. Куди б його? Ага, ось що, занесу-но я його на дачу купця Мелкіна... Купці народ заможний і жалісливий; можливо, ще дякую скажуть і на виховання його до себе візьмуть».
