Утомлений лікар подивився на Рюхіна і мляво відповів:

— Рухове і мовне збудження ... Маревні інтерпретації ... Випадок, мабуть, складний ... Шизофренія, мабуть. А тут ще алкоголізм ...

Рюхін нічого не зрозумів зі слів лікаря, крім того, що справи Івана Миколайовича, видно, поганенькі, зітхнув і запитав:

— А що це він усе про якогось консультанта говорить?

— Бачив, напевно, когось, хто вразив його засмучену уяву. А може, галюцинував ...

Через кілька хвилин вантажівка везла Рюхіна в Москву. Світало, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів було вже непотрібне і неприємне. Шофер злився на те, що пропала ніч, гнав машину щосили, і її заносило на поворотах.

Ось і ліс відвалився, залишився десь позаду, і річка пішла кудись убік, назустріч вантажівці сипалася всяка всячина: якісь паркани з вартовими будками й штабелі дров, височенні стовпи і якісь щогли, а на щоглах нанизані котушки, купи щебеню, земля, посмугована каналами, — словом, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, тут же, он за поворотом, і зараз навалиться та охопить.
