Після цього разу два чи три дні вона бачила перед собою якісь шаблі, що тьмяно відсвічували і лежали у відкритих чорних футлярах, і збагнула, що це ріки.

Повернувши голову вгору і ліворуч, летюча вершниця милувалася тим, що місяць несеться під нею, як скажений, назад до Москви,і водночас дивним чином стоїть на місці, загадковий, темний — чи то дракон, чи то коник-стрибунець, гострою мордою звернутий до покинутого міста.

Тут Маргаритою оволоділа думка, що, по суті справи, вона дарма так сильно жене щітку. Що вона позбавляє себе можливості що-небудь як слід роздивитись, як слід насолодитись польотом. Їй щось підказувало, що там, куди вона летить, її почекають, і що нема чого їй сумувати від такої шаленої швидкості і висоти.
