Сліпучі спалахи світла та джазові ритми фокстроту охоплюють атмосферу бального турніру .
Кожен раунд триває довгих , але радісно проведених , 7 , 5 хвилин безперервного пробігу п’яти танців , маємо шанс набрати кисню в легені лише під час поклону .
Це мистецтво естетичних рухів в екстремальних умовах .
" І фінальний танець — квікстеп ! " — оголошує суддя .
Решта шість пар і я з Яною кланяємось після попереднього танцю .
Починається музика , і ми встрибуємо у перший такт стрімкої річки занурювальних ритмів квікстепа .
“ Повільно , повільно , швидко , швидко , повільно ” , — я подумки повторюю ритм наступної фігури , щоб не збитися , ми увійшли бездоганно .
Зворотний поворот , квік опен реверз , чверть - поворот — пройшло перших тридцять секунд ; ми танцювали перше коло на бальній підлозі .
Адреналін змушує нас рухатися вперед , але солоний присмак поту нагадує нам про те , що нам слід якось заощадити енергію , що залишилася , щоб вижити наступні 60 секунд .
Із цих причин ми розробили стратегію , яка дозволить нам балансувати між продуктивністю та залишками сил .
За два дні до змагань Яна сказала мені : " Все ж є щось спільне між фігурами квікстепа і маятником " .
Ця ідея мене вразила : махові рухи ніг схожі на махи маятника .
То чому б тоді не використовувати його властивості ?
На першому кроці ми докладаємо найбільше зусиль , на наступних кроках ми дотримуємося інерції , подібної до маятника , якого відпускають після перебування на вершині .
Таким чином , ми можемо виграти деякий час , щоб відновити свої сили .
Природний спін , V6 , тіпсі праворуч і ліворуч — ми робимо все , що в наших силах , до кінця мелодії .
" I feel sympathy for that wonderful , windy town " , — я від душі ворушу губами слова " Чикаго " Френка Сінатри . Музика затихає . Ми з Яною втомлено , але радісно , вклоняємось .
