— Дивовижно, як багато у вас мух!
Ми говорили про нього, оскільки ні Пол, ні власник, ні відвідувачі трактиру не знали, хто він, якого звання, звідки й навіщо приїхав у наше місто.
Це був видний, достатньо похилого віку чоловік, гарно одягнений й, скоріш за все, благодійний.
За зовнішнім виглядом його можна було прийняти за аристократа.
Ми звернули увагу, що він мав золотий годинник, шпильку з жемчужиною, а в його касторовій шляпі лежали перчатки з з модними защіпками, які раніше ми бачили у віцегубернатора.
Обідаючи, він увесь час намагався показати своє виховання: тримав виделку в лівій руці, витирався серветкою й морщився, коли в рамку падали мухи.
Кожен знає, що там, де є мухи, посуд не може бути чистим, не говорячи вже про звичайних відвідувачів. Навіть такі обличчя, як виправний, станичний і проїжджі поміщики, обідаючи в трактирі, ніколи не жаліються, якщо їм подають тарілку або рюмку, загаджену мухами; він же не почав їсти до тих пір, поки посудомийник не помив тарілки в гарячій воді.
Скоріш за все, форсував і намагався показати свою благородність більше, ніж є насправді.
