Друге, що дивує, після мови — доброзичливість місцевих.
Після кримського узбережжя, як правило, готуєшся до гіршого, а тут усе підказують, завертають, коли не правильно йдеш, усім автобусом відповідають, що «На Ужгород» наступний ітиме.
І звичайно ж, коли справляєшся з лінгвістичним шоком і культурної толерантності аборигенів, починаєш кайфувати від побаченого.
А оку тут є за що зачепитися.
Як не за вершечки вже не дуже високих гір, то за архітектуру Ужгорода чи Мукачевого, у яких час, здається, зупинився, і про сучасність нагадують хіба магазини сучасних брендів.
Мукачеве вигідно вирізняється на фоні Ужгорода і зовнішнім виглядом, і атмосферою міста, яку важко передати словами.
Воно компактніше, тихіше і нагадує угорські містечка (і не дивно, замок то угорці побудували.
Досі їздять сюди пишатися своїми).
Після шостої з вулиць зникають не лише люди, а й машини.
Тихо навіть біля вокзалу.
Казка.
Чого ще хотіти від міста?
Червоний захід над Мукачівським замком, випадково підглянутий із залізничного мосту, ще більше переконує в тому, що у це місто потрібно повернутися…
