Стівен Гокінг: межа правди у житті і творчості
Напевно кожен есей про Стівена Гокінга починається доволі банальними, заїждженими і звичними дифірамбами на тему трагедії (чи благословення) його життєвого шляху, неймовірної сили волі і могутнього розуму.
Відмовлюсь від такої писаної традиції і втрачу можливість доповнити свій твір додатковою сторінкою.
Лише хотілося б зазначити, що долею випадку (чи просто долею, чи фатумом я не можу стверджувати, що їх не існує) створилася комбінація властивостей та обмежень в одній людині, що максимально посприяло активній, не обтяженій нічим зайвим роботі розуму та тим великим інтелектуальним спадком, який вона по собі залишила.
Правда —  поняття  безрозмірне, і кожен міряє його своїм ліктем (в сенсі ніхто достовірно не знає, скільки мав лікоть, бо він кожного разу мірявся з іншої натури).
А якщо хтось ще й прирівнює її значення до істини, тоді, намагаючись це пояснити чи виокремити в будь-якому аспекті, людина просто попадає в глухий кут своєї суб’єктивності та упередженості.
Це я веду до того, що всі судження про якусь правду —такі ж непевні, закодовані і розмиті, як наші сни.
Але все ж...
Думаю, у сенсі правди життєвої Гокінг був ще тим щасливчиком.
Дехто все життя скитається у пошуках того, що було в нього.
Його любили і він мав кому дарувати свою любов, не важливо у який спосіб.
Стівен, певно, — один із небагатьох жителів цієї планети, який точно міг сказати, що його люблять і цінують за багатий внутрішній світ, а не за крихку і піддатливу його оболонку.
Правда — справжність, зокрема й у словах.
Коли на кожне з них затрачають доволі багато зусиль, зникає необхідність у пустопорожніх епітетах і обхідних зворотах, нехтують ввічливістю і не переносять на наступний раз.
Люди навколо також проникаються такими підходами, і в результаті спілкування стосунки стають щирішими і відкритішими.
Хороший стан справ із правдою у житті урівноважується тим, що відбувається на роботі (у творчості).
Дослідник, який працює над обширними теоріями, рано чи пізно ніс до носа стикається з вічними питаннями про мету і виклики створення світу, наше призначення в ньому тощо.
Людина, близько не пов’язана з наукою, знайде особисту, можливо, ірраціональну  відповідь, яка найкраще вписується в її світогляд і не позбавляє сну.
Такий метод не допустимий для науковця, який хоч трохи себе поважає.
Тут, коли зануритися глибоко у гіпотези та теорії, розглянувши всі точки зору, зовсім не стаєясним, де ж правда.
У випадку Стівена ця ситуація особливо гостро постає, адже споглядання і вивчення космосу як ніщо інше заставляє задумуватись над чимось більшим.
У книзі “Коротка історія часу” Гокінг пише, що немає сенсу думати про те, що було до Великого Вибуху, адже тоді не існувало часу як такого (тобто і “тоді” не було).
Ось тут і пролягає межа правди: тим, що неможливо пояснити, описати чи просто зрозуміти, неминуче починає спекулювати і вигадувати навіть такий дивовижний розум, яким володів Стівен.
Границя правди  —  як порізаний фьордами берег Норвегії.
В один момент здається, що вона посунулась на милю в розбурхане море, а потім виявляється, що це туман і піна від хвиль вводили усіх в оману.
Потрібна неабияка сміливість, щоб визнати власні помилки та перекроїти теорію, за яку тебе знають у всьому світі.
І це ще одна чудова риса правди в житті Стівена Гокінга.
