Сліпучі спалахи світла та джазові ритми фокстроту охоплюють атмосферу бального турніру.
Кожен раунд триває довгих, але радісно проведених, 7,5 хвилин безперервного пробігу п’яти танців, маємо шанс набрати кисню в легені лише під час поклону.
Це мистецтво естетичних рухів в екстремальних умовах.
"І фінальний танець — квікстеп!" — оголошує суддя.
Решта шість пар і я з Яною кланяємось після попереднього танцю.
Починається музика, і ми встрибуємо у перший такт стрімкої річки занурювальних ритмів квікстепа.
“Повільно, повільно, швидко, швидко, повільно”, — я подумки повторюю ритм наступної фігури, щоб не збитися, ми увійшли бездоганно.
Зворотний поворот, квік опен реверз, чверть-поворот — пройшло перших тридцять секунд; ми танцювали перше коло на бальній підлозі.
Адреналін змушує нас рухатися вперед, але солоний присмак поту нагадує нам про те, що нам слід якось заощадити енергію, що залишилася, щоб вижити наступні 60 секунд.
Із цих причин ми розробили стратегію, яка дозволить нам балансувати між продуктивністю та залишками сил.
За два дні до змагань Яна сказала мені: "Все ж є щось спільне між фігурами квікстепа і маятником".
Ця ідея мене вразила: махові рухи ніг схожі на махи маятника.
То чому б тоді не використовувати його властивості?
На першому кроці ми докладаємо найбільше зусиль, на наступних кроках ми дотримуємося інерції, подібної до маятника, якого відпускають після перебування на вершині.
Таким чином, ми можемо виграти деякий час, щоб відновити свої сили.
Природний спін, V6, тіпсі праворуч і ліворуч — ми робимо все, що в наших силах, до кінця мелодії.
"I feel sympathy for that wonderful, windy town", — я від душі ворушу губами слова "Чикаго" Френка Сінатри. Музика затихає. Ми з Яною втомлено, але радісно, вклоняємось.
