Будь-яка активність, яку можна об'ярликувати цифрою, перетворюється на нездорову гонитву стати "номером один" заради того,.. щоб довести, що я вартий існування.
"Який сенс починати грати в шахи, якщо я раніше не займався ними", "навіщо записуватися на бокс, якщо я там буду найслабшим невдахою?".
Робіння помилок є невід'ємною частиною навчання, але, водночас, помилки є проявом слабкості, яку нікому не можна показувати, бо "ніхто не любить невдах".
Немає сенсу починати щось робити, якщо я не стану "топ 0.00008% населення" у цій сфері.
Інакше це пуста трата часу.
Вічна гонитва провокує хронічну лінь.
Через дефіцит здорової мотивації?: "саморозвиток, щоб когось вразити".
"Мої дії керовані чистою пристрастю та запалом" — кожного ранку я афірмую своє альтер-его перед дзеркалом.
"Я сформую свіжу композицію зі своїх імпровізацій на піаніно, я візьму участь у хакатоні, я зроблю вебінар з темної матерії, я... "
— Я нічого не зробив з вищеперерахованого за ці 4 місяці.
Новий ранок.
У реальності відчай — це єдине, що мною може керувати.
Якщо я зможу щось довести собі, то я зможу тимчасово припинити себе ненавидіти.
А потім знову нічого не робити.
Це самозахисна реакція мого організму?
Кожна нова проблема передбачає, що я з нею зможу впоратися.
Ні, не зможу: мушу.
Якщо невдача, то весь світогляд руйнується.
Якщо програєш сильному, то це робить тебе слабким.
У тобі зник конструктивний елемент суперництва: тепер ти підданий самоненависті, з якої є два виходи.
1) перестати цим займатися;
2) живитися самоненавистю для роботи над собою, щоб стати (або не стати) "кращим".
Ти знаєш, що це "мінімум".
Ти переконаний, що це базова річ.
"Якщо хтось впорався, то впораюсь і я".
Коли ти не зустрічаєш цей "абсолютний мінімум", то ти починаєш клеймувати себе "біосміттям", "аутсайдером", "пародією".
Тому що у тебе немає права помилятися.
Тому що помилка "багато" вартуватиме, коли переконав себе, що незначна поразка рівносильна втраченому соціальному статусу та повазі.
