Якби не ревіння води, якби не розкати грому, які, здавалося б, грозились розтовкти дах палацу, якби не стукіт граду, гамселячого по сходинках балкону, можна було б розчути, що прокуратор щось бурмоче, розмовляючи самим з собою.
І якби нестійке тріпотіння небесного вогню перетворилось у постійне світло, спостерігач міг би бачити, що обличчя прокуратора з запаленими останніми безсоннями і вином в очах виражає нетерплячість, що прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди, які втонули в червоній калюжі, але й постійно повертає обличчя до саду, назустріч водяній пилюці і піску, що він когось чекає, нетерпляче чекає.
Пройшов деякий час, і завіса води перед очима прокуратора почала рідшати.
Який би не був злісний ураган, він ослаб.
Сучки більше не тріскали і не падали.
Розкати грому і блискавки ставали рідші.
Над Єршалаїмом пливло вже не фіолетове з білою галявиною покривало, а звичайна ар’єгардна хмарка.
Гроза переносило до мертвого моря.
