Друге, що дивує, після мови — доброзичливість місцевих. Після кримського узбережжя, як правило, готуєшся до гіршого, а тут усе підказують, завертають, коли не правильно йдеш, усім автобусом відповідають, що «На Ужгород» наступний ітиме.
І звичайно ж, коли справляєшся з лінгвістичним шоком і культурної толерантності аборигенів, починаєш кайфувати від побаченого. А оку тут є за що зачепитися. Як не за вершечки вже не дуже високих гір, то за архітектуру Ужгорода чи Мукачевого, у яких час, здається, зупинився, і про сучасність нагадують хіба магазини сучасних брендів.
Мукачеве вигідно вирізняється на фоні Ужгорода і зовнішнім виглядом, і атмосферою міста, яку важко передати словами. Воно компактніше, тихіше і нагадує угорські містечка (і не дивно, замок то угорці побудували. Досі їздять сюди пишатися своїми). Після шостої з вулиць зникають не лише люди, а й машини. Тихо навіть біля вокзалу. Казка. Чого ще хотіти від міста?
Червоний захід над Мукачівським замком, випадково підглянутий із залізничного мосту, ще більше переконує в тому, що у це місто потрібно повернутися…
