Видатна австралійська письменниця Джекі Френч ділиться своєю думкою про пожежі в Австралії.

9 січня 2020 р.

Переклад з англійської Олени Радієвської.

Плакати неможливо.

Я не можу плакати, тому що це лише початок. У наших горах тліють стовбури дерев, а до нашого притулку збігаються зграї травмованих диких тварин. Більшу частину останніх шести тижнів я живу на валізах, двічі евакуювалася, спала у багатьох різних місцях, приймаючи незліченну щедру допомогу. Мені треба ще прибрати рожеву кашу з холодильника (порада: вийміть кавун з холодильника перед евакуацією), я продовжую виставляти надвір їжу та воду, і мушу якось давати собі раду, коли бачу жахливо понівечених диких тварин, яких залишає за собою полум’я пожеж, і, як тільки можу, допомагаю іншим.

Зосередьтеся на тому, що ви можете зробити. Не плачте над тим, чого ви не можете змінити.

Я також не можу плакати, бо навіть не наважуюся уявити собі все, що ми втратили. Друзі втратили свої будинки та містечка, цілі громади мусили знятися зі свого місця проживання, соціальні зв’язки, які є нашою сутністю, адже ми соціальні істоти, перетворилися на дим. У туристичних містечках немає туристів чи історичних будівель, завдяки яким вони стали туристичними. Підприємства збанкрутіли. Евакуйовані люди, як і я сама, втратили місяці оплачуваної роботи, а скільки ще таких втрачених місяців попереду. Я в порядку. Багато людей — ні.

Дбайливо посаджені місцеві рослини, «аборигенська харчова комора», яку я любила і яка виручала мене все життя, рослини, які пережили 200 років колонізації, не спроможні вижити у таких пожежах. Ферми та величезні площі лісу ледь не загинули під час найгіршої в історії посухи. Тепер вони вкриті попелом. У Долині Аралуен, на південний схід від Брейдвуда у Південному плоскогір’ї Нового Південного Уельсу, згоріли майже всі персикові сади. Чи садівники знову висадять ці дерева? Ми не знаємо.

Зате я знаю, що наша громада їх підтримає. Я знаю, що ще ніколи так не пишалася своєю нацією.

Опинившись без лідерства, лідери постали самі: неймовірні вогнеборці й ті, хто захищали свої будинки та інших, лише шлангами та рішучістю. Наша сусідка, Робін, залишилась самотужки захищати свою ферму, час від часу перевіряючи ділянки тих, хто вже евакуювався, усвідомлюючи, що хворі або похилого віку люди скоріше будуть на заваді, а не в поміч на пожежному фронті.

Друзі, яким уже під 70 або 80 і які не люблять, коли їх називають старими, днями й ночами протягом цих трьох місяців підвозили бензин пожежникам. Я бачила чоловіка, який помираючи в агонії все ще намагався повернутися до зони пожеж, щоб розповісти іншим, куди може піти вогонь. Я бачила, як вомбати діляться своїми нірками зі зміями, квокками, опосумами та знервованим болотяним воллабі. Холодильник на шосе, який постійно наповнювали холодними напоями для тих, хто нас захищав. Шість пожежників, що сперлися на стіну лікарні, занадто виснажені, щоб дійти до входу і звернутися по швидку допомогу. Наступного дня вони знову вийшли на боротьбу з вогнем.

Минулої чверті місцеву школу запитали, скільки їхніх учнів зазнали психологічних травм від пожеж. Відповідь? Усі. Кожна дитина або спостерігала, як лютує вогонь чи відблискує полум’я навколо їхнього будинку, або має найкращого друга, який досі блідий і мовчазний. Під час останніх тижнів навчального року вчителі намагалися зробити щось радісне для дітей: організувати шкільний танець дощу, роздавати книги, веселі нагороди. Я сподіваюся, що через 20 років ці діти пам’ятатимуть веселощі та доброту їхньої громади, а не жахи.

Браяну і мені пропонували кімнати, одяг, допомогу з догляду за дикими тваринами, чашки чаю, посмішки. І посмішки значать багато. Моїм щоденним заняттям стало запитувати через смс чи імейли «Ти в порядку?», «Чи потрібна допомога?», «Як Керол?», «Чи ти чув щось від Гаррі?».

Пітер Маршалл, який під час евакуації надав нам кімнату, де я почала писати цю статтю, бачив пожежі щодня протягом останнього тижня, як і впродовж попередніх місяців. Він розповів, як «вогонь з Лісу Монга реве в твоє обличчя, неначе 10 тисяч бомбардувальників Бі-29 на повну потужність». Евкаліпти вибухали від вогню. А тоді полум’я дійшло до його ферми і зупинилося. Так, це можливо, так само, як ми можемо — і мусимо — будувати вогне-, водостійкі та вітрозахисні будинки. Це лише початок.

Що нам потрібно?
1. Державна система боротьби зі стихійними лихами, з мобільними групами, які можна послати в постраждалі регіони, портативними лікарнями, медиками, евакуаційними центрами, рятувальним обладнанням. Експерти у нас є. Але скоріш за все не-експерти подивляться на звіти, а тоді засунуть їх до нижньої шухляди.
2. Система відповіді на лісові пожежі та екстрені ситуації, яка не покладається на волонтерів. Так, у нас завжди будуть надзвичайні волонтери, але завдання боротьби з пожежами, повенями, циклонами від яких страждає вся країна, не має лежати на їхніх плечах. Волонтерам потрібна підтримка, не тільки фінансова, але психологічна і емоційна, і їхнім сім’ям також.
3. Сільські пожежні частини не повинні просити пожертви. Вони є державними установами і повинні фінансуватися державою. Нам потрібно більше незалежності для місцевих пожежних бригад. Старий фермер або бабця з паличкою — саме вони знають, що рівно о 16.50 зміниться напрямок вітру і вогонь перекинеться через гірські хребти.
4. Нам потрібні лінії стримування вогню вздовж усієї країни, з яких можна безпечно боротися з пожежами. Якось ми вже простягли паркан від кроликів вздовж усієї Австралії. Нам потрібні насаджені ландшафти вогнетривких рослин, що простягнуться по всій країні, мозаїка з тисячі кілометрів вогнетривких стін і системи контрольованого спалення, відповідно до кожної екосистеми, а не один варіант на всіх.
5. Нам потрібні закони про будівництво, згідно з якими всі будинки, дороги, залізниці, мости, електростанції, комунікації та першочергові служби були б вогнестійкі, як у містах, так і в сільській місцевості.
6. Нам потрібні запасні варіанти. Якщо одна телефонна лінія, міст, точка водо- чи енергопостачання виходить з ладу, мусять бути інші, на які ми можемо покладатися. Прямо зараз я пишу на комп’ютері, який працює завдяки нашим сонячним панелям. Наша місцева мережа вийшла з ладу, телефон не працює, але завдяки нашим сонячним панелям я можу залишатися на зв’язку зі світом і знати, де вирують пожежі. Ми маємо свою систему водопостачання і зливу води. В жодному куточку Австралії не має бути місця без альтернативних систем енергопостачання.
7. І найважливіше.

Пам’ятайте. Тому що Австралія вперше відчула на собі зміну клімату, але ми нащадки тих, хто пережив льодовиковий період, чуму, війни та голод. Більшість людства загинула. Наші нащадки — ні. У найважчі часи люди спроможні на найбільшу доброту і винахідливість. Найкращий спосіб пережити прийдешні десятиліття  —це збудувати міцні зв’язки всередині громади, тому що коли прийде стихійне лихо, ці зв’язки допоможуть вистояти.

Пам’ятайте. Тому що ті, хто заробляє величезні суми на своїх бізнесах і разом з тим руйнує нашу планету, вкладають величезні суми в PR або політичні кампанії, щоб закони, які приймаються, не стояли на заваді їхнім діям. Політики, які заперечували зміну клімату, потребу в плануванні катастроф та пожежній техніці, і які скоротили бюджети пожеж на 30-40 відсотків лише цьогоріч —незважаючи на попередження власних експертів про те, що ми зіткнемося з катастрофами цього року, — вдаватимуться до політичних ігор... назвемо це просто брехнею ... щоб змусити вас забути про це перед наступними виборами.

Пам’ятайте. Тому що федеральний уряд надав допомогу в боротьбі з пожежами лише зараз завдяки гніву «тихих австралійців». Завдяки вам, мені та кожному австралійцю, який висловив своє обурення. Нам слід продовжувати вимагати того, що потрібно. Якщо ми не продовжуватимемо виражати лють, небайдужість та співчуття, наші діти та діти наших дітей загинуть у подальших кліматичних катастрофах, від вітру до циклонів, повеней, торнадо, лісових пожеж та блискавок: "нової норми" антропоцену.

Пам’ятайте. Тому ще довго після того, як згаснуть ці пожежі, будуть травмовані діти, пожежники будуть відчуватимуть виснаження, як тільки мине дія адреналіну, бізнеси будуть зруйновані, пів мільярда диких тварин убито, і десь так само поранених, голодних чи тих, що потребують постійного підкорму і води для збереження їхнього виду.

Пам’ятайте, як ми всі разом об’єднали наші зусилля у боротьбі з лихом у час позбавлений політичного лідерства. Про лідерів, які постали у власних громадах, від тих, хто боровся з полум’ям, до тих, хто пропонував кімнати, перенаправляли рух серед червоного диму, збирали кошти або просто пропонували всі можливі усмішки, на які вони лише були спроможні. Не забувайте, що коли ми діяли разом, ми творили чудеса.

Ось як ми маємо заспокоїти своїх дітей: за останні тижні Австралія виявила себе справді великою нацією. І ми повинні залишатися нею.
Ми не повинні забувати.

Джекі Френч отримала почесне звання Старшого Австралійця року 2015 року та була лауреатом Премії дитячої літератури 2014-2015 років. Авторка понад 200 книг для дітей та дорослих. Вона 46 років прожила в долині Аралуен, на захід від затоки Бейтманс, у районі, що зараз знаходиться в зоні пожеж Лісу Чарлі. Плата за цю статтю Джекі Френч піде на придбання книг для шкіл, бібліотеки яких згоріли під час останніх пожеж.

Оригінал статті за посиланням:
https://www.smh.com.au/culture/books/from-fire-evacuation-rooms-diary-of-a-wombat-author-pens-her-message-to-australia-20200107-p53piv.html
