— Що ж, мій старий друже, ти мене вилікував, зараз я тобі віддячу. Пам'ятаєш, як ти мені голову перев'язував у Розлогах, га?

Очі Богуна почали світитися, як два корбункули, а лінія вусів витягнулась у страшній посмішці.

— Пам'ятаю, — відповів Заглоба, — пам'ятаю, що міг вдарити тебе ножем і не вдарив.
— А я що, вдарив тебе? Чи хотів вдарити? Ні! Ти для мене, любчику, занадто цінний. Я тебе буду оберігати як зіницю ока.
— Завжди говорив, гарний ти чолов'яга, — промовив Заглоба, прикидаючись, що повірив у слова Богуна, але одночасно в голові в нього промайнула думка: “Вже бачу, що він мені якусь пастку готує, не помре просто так”.
— Ти гарно сказав, — вів далі Богун, — ти також добрий чоловік; ось так ми шукали один одного і зустрілися.
— Правда в тому, що я тебе не шукав, але дякую на доброму слові.
