Будь-яка активність, яку можна об'ярликувати цифрою, перетворюється на нездорову гонитву, щоб стати "номером один" заради того,.. щоб довести, що я вартий на існування.

"Який сенс починати грати в шахи, якщо я раніше не займався ними", "навіщо записуватися на бокс, якщо я там буду найслабшим невдахою?". Помилятися є невід’ємна частина навчання, але водночас  помилки є проявом слабкості, яку нікому не можна показувати, бо "ніхто не любить невдах".

Немає сенсу починати щось робити, якщо я не стану "топ 0.00008% населення" у цій сфері. Інакше, це пуста трата часу.

Вічна гонитва провокує хронічну лінь. Через дефіцит здорової мотивації люди займаються саморозвитком, щоб когось вразити.

"Мої дії керовані чистою пристрастю та запалом" -- кожен ранок я афірмую своє альтер его перед дзеркалом.

Я сформую свіжу композицію зі своїх імпровізацій на піаніно, я візьму участь у хакатоні, я зроблю вебінар про темну матерію, я... "

Я нічого не зробив з вищеперерахованого за ці 4 місяці.

Новий ранок.

В реальності, відчай — це єдине, що мною може керувати. Якщо я зможу щось довести собі, то я зможу тимчасово припинити себе ненавидіти.

А потім знову зможу нічого не робити. Це самозахисна реакція мого організму?

Кожна нова проблема передбачає, що я з нею зможу впоратися. Ні, не зможу — мушу. Якщо невдача, то весь світогляд руйнується.

Якщо програєш сильному, то це робить тебе слабким. У тобі зник конструктивний елемент суперництва: тепер ти підданий самоненависті, з якої є два виходи.

1) перестати цим займатися
2) живитися самоненавистю для роботи над собою, щоб стати (або не стати) "кращим"

Ти знаєш, що це "мінімум". Ти переконаний, що це — базова річ: "Якщо хтось впорався, то впораюсь і я". Коли ти не зустрічаєш цей "абсолютний мінімум", то ти починаєш клеймувати себе "біосміттям", "аутсайдером", "пародією".

Тому що у тебе немає права помилятися. Тому що Помилка "багато" вартуватиме, коли переконуєш себе, що незначна поразка рівносильна втраченому соціальному статусу та повазі.
