Воланд кивнув головою , і Маргарита , припавши до вуха Майстра , щось прошепотіла йому .
Чутно було , як він відповів їй .
— Ні , пізно .
Нічого більше не хочу в житті .
Окрім того , щоб бачити тебе .
Але тобі знов раджу — залиш мене .
Ти пропадеш зі мною .
— Ні , не залишу , — відповіла Маргарита і звернулась до Воланда .
— Прошу вас знову повернути нас у підвал у провулку на Арбаті , і щоб лампа загорілася , і щоб усе стало , як було .
Тут Майстер засміявся й , охопивши розкурчавлену голову Маргарити , сказав :
— Ах , не слухайте бідолашну жінку , Мессіре .
У цьому підвалі вже давно живе інша людина , і взагалі не буває так , щоб усе стало , як було .
— Він приклав щоку до голови своєї подруги , обійняв Маргариту і став бубоніти : Бідолашна , бідолашна ...
— Не буває , ви кажете ? — сказав Воланд .
— Це вірно .
Але ми спробуємо . — і він сказав : Азазелло !
