Від останньої насмішки Соні увірвався терпець .
Клас , незважаючи на вчительку й урок , упівголоса насміхався з дівчинки .
Їм лише давай привід — і не відчепляться .
Соня взяла наплічник і швидко вибігла з класу під насмішки і вдоволення її минулих друзів .
І як вона їх узагалі вважала друзями ?
Вчорашній день замиготів в очах , ніби якийсь кошмарний сон .
Це ж треба було — виставила себе так , що почервоніла перед всім класом , хоча тоді насмішок не чулося .
Може , через Оксану Миколаївну ?
Вона була дуже сувора і ніколи не дала б заважати комусь на її уроці .
А сьогодні все і почалося …
В коридорі було пусто і тихо .
Уроки ще не скінчилися .
Соня пробігла сходами і вийшла надвір .
Холодне повітря вдарило в розпашіле лице й охолодило гнів .
Дівчинка одразу попрямувала до вулиці , гадаючи , що робити .
Всередині щось стиснулося , а на душі стало байдуже .
Соня подумала про маму , відкинула думки і побігла до найближчого багатоповерхового будинку .
Захотілося просто побути самій .
Чомусь Соня найкраще почувалася на висоті , десь на даху чи просто на дереві .
Пробігши всі вісім поверхів , дівчинка зайняла так свої думки і трохи заспокоїлась .
Найвища точка цього будинку , а саме восьмий поверх , був таким самим сірим , як і все місто .
Соня безстрашно витягнула ноги під перетинку пожежної драбини і вп’ялася долонями холодне залізо .
Це був звичайний день : знизу гарчали собаки , сигналили автівки і поспіхом кудись йшли люди .
Небо ж світило безбарвно - сірим кольором , похмурою ковдрою огортаючи місто , і від цього ставало ще холодніше .
Надворі стояв розквіт березня : ще не дуже тепло , але й не так сильно холодно .
Соня розкладала думки , ніби фотокартки минулого : серце поволі переповнював біль за насмішки , за образи від ( як вона раніше гадала ! ) подруг , мимоволі жаліла себе і сльози градом посипались по щоках .
Вітер обвіяв дівчину студеним повітрям , і та наїжачилась .
— Тобі холодно ? – голос з’явився дуже раптово , але такий м’який і приємний , що дівчинка , на диво , не злякалася .
Соня повернула голову і побачила чорнявого хлопчика , певно , її однолітка , що незрозуміло як з’явився тут , сидячи трохи далі .
Він довірливо поглянув в очі Соні , нахиливши голову трохи вбік і , оскільки дівчина не відповідала , повторив питання .
Соня ніби прокинулась від сну .
Вона кинула погляд на хлопця : чорняве волосся , трохи брудний і незвичний для підлітка одяг ( схожий на старий татів робочий , що зберігався на горищі , але менший ) і яскраві темно - сині очі .
— Трохи , – зніяковіло відповіла дівчинка й одразу запитала : — Хто ти ?
— Якщо холодно , то чому сидиш тут ? – запитав дивак , ігноруючи питання .
Соня навіть трохи образилась , гадаючи , чи не рахувати це за відверту грубість .
— Я втекла . – сказала Соня , не роздумуючи .
— Знаю .
Але я питав інше — чому тут ?
Холодно ж .
Соня розгублено глянула на хлопця .
« Звідки він знає ?
Взагалі звідки він тут ?.. » .
Ніби у відповідь на її думки дивак посміхнувся дівчинці теплою посмішкою , а вона ще більше розгубилася і зніяковіла .
— Не знаю , – щиро сказала вона .
– Ти скажеш , хто ти ?
— Я Бен . – відповів він , відвівши погляд на вид міста .
– Тут гарно .
— Так … — тихо погодилась дівчинка .
— Невже все так погано ?
– Бен знову заглянув їй в очі , коли вона збила дзвінок на телефоні .
Соня зітхнула , а про себе подумала « Гірше не могло бути » .
— Але ти не збиралася стрибати .
— Це безглуздо , – тихо , але твердо відповіла Соня .
— Згоден , – хлопчик підвівся , підійшов трохи ближче і сперся об перила неподалік дівчини .
— Ти з цього міста ?
Ім’я ... — невпевнено мовила дівчина .
– Воно трохи дивне .
Як …
— Лондонський Біг - Бен ? – закінчив Бен і вкотре усміхнувся .
Тепер вже щиріше і ширше .
– Зі мною ця башта не має нічого спільного .
Але я дійсно не з цього міста … чи , точніше , геть не звідси …
Соня вловила печаль у голосі хлопця і тому запитала :
— В тебе немає друзів ?
Як і в мене ?
– Бен ворухнув кутиками губ , подивився на місто якось надто задумливо , ніби постарів на добрих двадцять років за мить .
І лише потім відповів .
— Можеш вважати , що так .
Але мені від цього навіть добре .
Соня заглянула в його сині очі , ніби шукала відповідь на німе запитання .
Але і для цього у Бена знайшлася відповідь .
— Я подорожую …
Ходжу містами , іноді зупиняючись на день чи два в якомусь місті , і знову йду .
— Куди ?
Навіщо ?
А як же твої рідні ? – запитала Соня і враз пошкодувала .
Лице хлопця змінилось на похмуре , але знову прояснилось , лишивши лише сумний відблиск .
« Сирота » , — подумалося дівчині , і вона замовчала .
— Встань , – прямо , але так само м’яко сказав Бен .
Соня поволі піднялася , порівнявшись із хлопцем .
Так легко послухалась його наказу , що сама здивувалась .
Бен вдивлявся в Сонине обличчя кілька хвилин .
— очі , – сказав він так тихо і спокійно , ніби співав колискову .
— Навіщо ? – здивувалася дівчина , але закрила , бо щось змушувало довіритися цьому диваку , нехай проти суперечили всі правила .
Лице обпекло поривом холоду і Соня відкрила очі .
Прямо перед нею так само стояв Бен , але навколо все змінилося .
Замість бетонного даху , міста і похмурого неба їх оточував смарагдовий ліс : зелений , пахучий , з усіх боків .
— Як … ми тут опинилися ? – вражено видихнула Соня , але Бен відповів якоюсь сумною посмішкою і повів дівчину кудись уперед .
Чагарники дряпали ноги , руки терлись об низькі гілки , а вони все продовжували шлях без стежки і без якогось чіткого напрямку .
Кілька разів Соня хотіла закричати , але боялась луни лісу , тому мовчала .
Та й не знала , як вона самотужки вибереться звідти .
Тому продовжувала йти за хлопцем .
Бен раптом зупинився і Соня ледь не налетіла на його спину , важко дихаючи .
— Тихо ! – сказав він , прислухаючись .
Дівчина й сама прислухалась : шуміло у верховіттях листя , свистів вітер , співали птахи .
Але якийсь звук змусив відвернути увагу від звичного шуму .
Це був однозначно голос пташки , але скоріше походив на плач , ніж на клич .
Бен стиха кивнув Соні , побачивши , що дівчина чує крик , і вони швидко пішли на звук .
Ще здалеку щось горіло в траві , ніби полум’я .
Коли вони підійшли ближче , Бен присів коло « полум’я » і взяв його на руки .
Соня лише тоді побачила , що це насправді була яскраво - червона пташка , але її пір’я дуже нагадувало жовтий вогонь .
— Знову вони ?.. – сумно запитав хлопець у пташки , ніжно й обережно загортаючи її в руки .
І враз його долоні зайнялися полум’ям .
– Шш ... – прошепотів лише Бен під зляканий погляд Соні .
— Вибач . – відкликнулась пташка , враз ставши синьою , і вогонь погас .
Дівчинка здивувалась : « Вогняна пташка ?
І вміє розмовляти ? » .
— Соню , — звернувся Бен до дівчини .
– Це вогняничка .
Дівчинка тихо присіла коло них , не зважаючи на ще один подив , звідки він знає її ім’я , якщо вона не казала .
Соня поглянула на пташку .
Вогняничка сіла на руках у Бена , болюче зойкнувши .
— Що з тобою ? – тихо запитала дівчинка .
— Крило .
Воно понівечене , і я не зможу літати … — пташка на мить загорілася червоним , заплакала і знову стала синьою .
— Візьми її .
Коли синя — вона холодна , – сказав Бен , простягаючи долоню з вогняничкою .
Соня трохи злякано простягла руки , боячись обпектись .
Вогняничка перестрибнула , опинившись на долоні дівчинки .
Дотик й справді був холодний і навіть трохи лоскітний .
— Я можу допомогти ? – так само тихо запитала вона скоріше в себе , аніж у хлопця .
Бен підвів очі і знову якось занадто по-дорослому читався його погляд .
— Напевно , можеш , – врешті сказав він .
— Ти вмієш шити ?
— Шити ?
– Соня розгублено глянула на вогняничку , яка , здавалося , не переставала плакати , але її сльози зникали до зіткнення з долонею .
– Так .
Бен дістав з кишені сірники , а вогняничку поклав на траву , і вона знову загорілася .
— Ти маєш довіряти полум’ю .
Тоді не обпечешся .
Вір йому , – почав дивно говорити Бен .
А потім сталося щось геть дивне : хлопець запалював сірник , брав полум’я пальцями і закручував його у нитку , а потім передав її Соні .
Дівчинка щиро бажала допомогти , тому , хоч і невпевнено , але взяла нитку і слухала дивні підказки Бена .
— Натягни нитку … зачепи нею полум’я …
Так !
Потім проведи крізь пір’я … знову візьми , проведи …
Зосередься , а то ще обпечешся ! – казав він час від часу .
А потім Соня вже сама зашивала крило вогняничці , яка час від часу ойкала , але терпіла , стараючись не заважати дівчинці .
Коли крило було готове , вогняничка трохи невпевнено підняла його , а потім звеселіла й облітала свою рятівницю , дякуючи ледь не на кожному змаху крила .
А потім вони лягли на м’яку траву — Соня і Бен , і мовчки дивилися , як встають зорі , як з’являється місяць із-за хмар , як поволі темнішає .
А вогняничка літала десь високо над їхніми сірими тінями , ніби світлячок , блимала то тут , то там .
Бен повернув у бік дівчини голову і прошепотів :
— Дякую .
— За що ?
– Соня повернулась до нього , вдивляючись в яскраві очі .
— За те , що повірила .
За те , що врятувала останню вогняничку , – сумно всміхнувся хлопець .
— Останню ?.. – здивовано запитала Соня .
— Так .
Як колись з минулого століття хлопець Джон врятував останнього єдинорога .
Або як колись давно , я й не згадаю коли , дівчинка Венді врятувала останню фею .
Або як Селлі вилікувала останнього згасаючого фенікса , чи хлопчик , що звався Лисом , врятував забуту русалку .
Останню .
Не всі ці звірі чи забуті істоти продовжували жити від віри багатьох дітей .
Одні помирали , згасали навічно , без права повернутись хоча б у серця .
У інших ж вірили , і вони далі жили з надіями .
Соня захоплено і вражено слухала слова Бена .
— Я зрозуміла , – тихо , але твердо мовила дівчинка .
Бен усміхнувся , підвівся і подав руку Соні .
Наступної хвилини вони мовчки махали на прощання рукою останній вогняничці , яка полетіла у свою життєву путь .
Лице обпекло холодом , але Соня не хотіла відкривати очі .
Вона знала , що перед нею більше не стоятиме Бен , а крила вогнянички залишаться лише в уяві .
Її мати нічого не сказала , лише обійняла доньку , коли та повернулася .
Дівчинка прошепотіла , що ніколи більше так не робитиме .
На другий день біля ліжка лежав лист .
« Соню !
Мені жаль , що я не зможу більше завітати до тебе .
Мене кличе інший час , в який я буду подорожувати вже сьогодні .
Я шукатиму останнього вогняного дракона і маленьку принцесу , що зможе вдихнути в нього життя .
Ти лишень не забувай нічого , гаразд ?
Вогняничка тому й буде жити , коли ти віриш в неї і згадуєш у своїх снах .
Не забудь і тих , про кого тобі розповідали книжки .
Я лишаю тобі пір’їну , що передала мені вогняничка зі словами подяки тобі .
Пробач за мою нерішучість .
Я збився з пантелику , коли побачив твої зелені очі .
Цим ти мені нагадала мою сестру , яка жила кілька століть назад , і я ледь не спізнився до вогнянички з тобою .
Я тебе не забуду , як дивну загадкову квітку .
А коли знайду останню загублену мрію , повернуся .
Обіцяю .
Але ти мене більше не побачиш .
Я лишаю тобі книгу .
Пам’ятай : коли вона зникне , я буду десь поряд .
Як тінь , що ходить за забутими мріями , щоб оживити їх .
Я буду безмежно сумуватиму , скільки лишиться мені часу в забутому світі .
Прощай !
Бажаю тепла !
Бен »
Соня сховала книгу , поклала листа поряд із пером вогнянички , і папір спалахнув синім світлом .
Дівчинка не гасила полум’я .
Вона сумно вдивлялася в блакитні язички вогню і їй здавалось , що вона бачить у ньому сині очі Бена .
За вікном непомітно прийшов ранок , і так само непомітно за вікном пролетіла знайома тінь .
