Повернувшись до помешкання , Єфим Петрович довго вештається кімнатами , потім зупиняється при вході до « прохідної » і знову зачинає розмову з Осіповим .
– Так - то , брате ... – каже він .
– Сиротами лишаємось .
Допоки новий дім не просохне , молоді з нами поживуть , а там прощавайте .
Тільки ми їх і бачили !
Обоє зітхають ...
Музиканти з ввічливості теж зітхають , від чого повітря ще більше гусне .
– Так , брате , – мляво продовжує Єфим Петрович , — була одна донька , та й ту віддаємо .
Людина з нього освічена , розмовляє французькою ... тільки от зазирає до чарки , але хто нині не п’є ?
Всі п’ють .
– Це нічого , що п’є , – каже Осіпов .
– Головна чеснота , Єфиме Петровичу , щоб про головне пам’ятав .
А якщо , припустімо , випити , то чом би й не випити ?
Випити можна .
– Звісно , можна .
Чути схлипування .
– Хіба він може мати почуття ? – жаліється Дар‘я Данилівна якійсь старій жінці .
– Ми ж йому , мати моя , віддали десять тисяч копійочка до копійочки , будинок на Любочку записали , десятин зо триста землі ... чи легко сказати !
А ніби він може мати почуття ?
Не такі - то вони тепер , щоб мати почуття !
