Вогник у лiсi ( оповідання )
Це селище — загублена і затерта з роками цяточка на мапі Волині .
Сховане між мальовничими гаями та численними озерами , воно , тим не менш , досить давно вже тут існувало — кажуть , ще за Речі Посполитої .
Але люди повсякчас вельми дивуються , ба навіть дратуються через те , що швидкісне шосе , яке на мапі обіцяє найкоротшу подорож до держкордону , насправді забирає далеко на північ через неочікувану перепону на шляху .
Отже , тим , хто добряче спустошив би свій гаманець на щораз дорожче паливо , а не на залізничний квиток , це село з 20–ти хат , розкиданих серед луків , наче жменька посіяних нашвидкуруч зернят пшениці , стояло мов сіль в оці !
Місце те було , як то кажуть , глухе .
Навіть рев шосе чули хіба що з найближчих хат .
На кілька кілометрів на південь простягались за селом пасовища , прикрашені намистинками поодиноких беріз , чагарників та сосен .
А далі — став , що переходив у плавні , а за ними — болото .
За тим болотом чорнів хвойний ліс , який у цих місцях так і назвали — Чорним .
Мало хто із села ступав у тінь вікових ялин та скрипучих височенних сосен .
Хіба лишень лісоруби та мисливці .
Навіть для збирання грибів обирали світліші та веселіші місця — ті , в яких перемовляються птахи , а не дерева , які встигли за свій вік втомитися мовчати !
Через відсутність багатьох благ цивілізації робота в селі знаходилась кожному – від старого до малого .
Отже , байдуже , що ти і до шиї корові не доріс : дрючка в руки — і паси череду до вечора !
Хай ще молоко на губах не обсохло — їж майже те , що й корови , тільки зварене - приправлене , і те , що в полі знайдеш !
Найзавзятішими « випасальниками » вважали себе троє щирих друзів Гриць , Олесь і Славко .
Власне , саме серед череди зав’язалась і загартувалась їхня дружба , і не пускали з того часу до свого гурту нікого « чужого » , вважаючи , що їм і самим море по коліна й дадуть вони перцю будь-кому .
Та хай там як , а того літа то було їхнє перше випасання на « далекому » пасовищі .
То була справжнісінька пригода .
Широке поле раптово обривалося неглибокою яругою , що спускалась прямо в прохолодну воду чималого озера .
Цілий день хлопці рибалили , купалися і ловили метеликів , час від часу безтурботно озираючись на корів .
Попри чималий , як на їхній вік , досвід , підліткам навіть і на думку не спадало , що тут могла б на них чатувати небезпека .
Що могло статися з тваринами , якщо вовки давно полишили ці місця , а поряд із ними був такий сміливий та відданий товариш — пес Карпо ?
Серед забав та невтомного сміху , друзі й не помітили , що з яруги поволі стали скрадатись сутінки .
Так , майже в темряві , спустилися хлопці з череду в низину над ставом й заходилися розкладати багаття .
На нехитру вечерю була вівсяна каша на воді та дві краснопірки , піймані Грицем — найстаршим серед пастушків .
Попри втому і купу вражень , накопичених за цілий день , проведений на « далекому пасовищі » , друзям не хотілося ані їсти , ані спати .
До того ж це було їхнє перше дводенне випасання .
Коли луна від голосного сміху розчинилася в нічній темряві й над ставом і плавнями знову запанувала тиша , Славко , наймолодший з-поміж них , замріяно дивлячись на танцюючі язики полум’я , раптом спитав :
— Чуєш , Грицю , а ти якісь історії про ці місця знаєш ?
Витримавши паузу , Гриць , ніби знехочу , відповів :
— Звісно , кожний камінь і деревце має свою історію …
А тобі про кохання чи про щось цікавіше , адже про кохання тобі слухати ще зарано ?
Олесь , тихо засміявся .
Не звернувши на те уваги , Славко тихо сказав :
— Таку , аби я не заснув .
Боюся череду прогледіти чи пропустити щось цікаве …
— Ти ? – здивувався Гриць — Тобі спати час , малий !
А череді ми якось дамо раду !
— Ні , ти розкажи ! – не вгавав Славко і рвучко перевів погляд від вогню на товариша .
– Я вже досить дорослий !
Я вже …
— Та ну , досить , заспокойся !
Не гарячкуй .
Хочеш — слухай !
І ти , Олесю , слухай , аби не перепитував — знаю , який ти цікавий до всього , попри вдавану байдужість !
Про це місце розповідають чимало .
А що правда , що ні — байдуже , коли хочеться про щось потеревенити !
Так от , як не чули , то почуєте від мене розповідь про загадковий вогник , що інколи по ночах спалахує на тому березі .
Гриць непевно махнув рукою вбік Чорного лісу , що похмуро темнів на тлі зоряного неба .
Всі рвучко обернулися .
Переконавшись , що там , куди показував товариш , нічого немає , знову перевели погляд на оповідача .
— Хтось із пастухів намагався покликати тих , хто мав палити той вогник , але ніхто не обізвався !
Найсміливіші вранці шукали місце , де міг горіти той вогник , але нічогісінько не знайшли !
Гриць ненадовго замовчав .
Тут тишу обірвав Олесь :
— Та що в тім , такого , що не озивалися ?
Може , то якісь молодята любилися подалі від свідків ?
І вогонь задля таїнства ретельно загасили , змішавши попіл з болотяним багном !..
- — Так , може , воно і є , а все ж …
Деякі нещасні випадки пов’язують із тим вогником .
Он , чув , як торік лісоруб Вадим так із хащ і не повернувся .
Ті , хто був з ним , казали , що пішов на той вогник — і тільки шукай вітру в полі !
Шукали , гукали , волосся рвали на голові з розпачу — пропав чоловік — і все .
— У болоті втопився ?
— А на допомогу покликати ?
І бувалий же …
Кажу вам , щось тут нечисто …
— А що люди про той твій вогник кажуть ?
— Кажуть , що Лісовий Дід чи ще якась приблуда …
І ніхто ж не скаже напевне , коли почали бачити вогник …
Раптом Славко нажахано зойкнув і показав на протилежний берег :
— Дивіться - дивіться !.. – не в змозі ще щось промовити він сховався за спину Гриця .
— Та що ти верзеш , малий , - нічого там нем … - Гриць замовк на півслові , раптом вгледівши неясний блиск між деревами .
Наче око якогось хижака , що хижо блимало , від чого в хлопця аж кров холола зі страху .
Для чогось міцно стиснувши в руці дрючка , Олесь голосно крикнув :
— Гей , ви , там !
Ми вас не боїмося !
У відповідь — моторошна тиша
Повітря наче завмерло .
Перестали кумкати жаби , шурхати травою корови , замовкли сови .
Та хлопців насторожило інше : Карпо , хоч і почав напружено прислухатися , зовні все ще лишався спокійним !
Аж раптом підскочив і чкурнув без жодного звуку в чагарник вбік боліт .
На мить забувши про вогник , хлопці у відчаї стали гукати Карпа , не сміючи побігти за ним слідом .
— Дірява голова ! – вигукнув , картаючи себе Гриць .
Славко аж схлипував зі страху .
— … Він мотиляв хвостом … — задумливо промовив Олесь . — Грицю , хто був його колишнім господарем ?
— Не знаю , а що ?...
На тому березі почувся хриплуватий сміх і собаче брехання .
Обидва старші хлопці похапали дрючки , але тиша знову накрила важкою ковдрою нічний простір .
Навкруги ані душі наче не було .
Раптом у чагарнику почулися важкі людські кроки і приглушений голос :
- …
Он бач , як мені вся ця історія боком вилізла ?..
А ти мене одразу пізнав , друже …
Знаю : ворон ворону ока не виклює , а ми з тобою дійсно наче рідні ..
З нічної темряви з’явився незнайомий чоловік , від вигляду якого , хлопцям стало так страшно , що аж кийки з рук повипадали : подерта брезентова куртка , сірі від бруду штани , довге сплетене волосся і борода .
Здивовано обвівши поглядом присутніх , чоловік втомлено спитав :
— Що ви тут робите ?..
Ви , часом , не бачили трьох лісорубів ?
Що мовчите , як води в рота набрали ?
Відповідайте , коли до вас старші звертаються !
— Н- ні , н-не бач - чили . – ледве вимовив Гриць
— А чого ви так злякались ? – лагідніше спитав незнайомець .
— В- вогника — намагався себе опанувати й Олесь .
— Забудьте ! – люто вигукнув чоловік , від чого діти аж відскочили .
– Нема вогника , а щоб його , клятого !..
Гриць крадькома обернувся : ніякого вогника між дерев він дійсно не побачив , наче все приверзлося !
— Де інші ?! – наче кудись у простір гукнув прибулець .
– Хоч Карпо — вірний товариш .
Бач , дочекався мене !
… Заблукати в трьох соснах … у , нечисть …
Он , ранок займається — до села мене хоч доведете , хлопці ?
Є , до речі , щось їстівне , бо всього лиш ніч блукаю , а голодний , наче рік не їв ?!
Можливо ж таке !
Та щоб я , коли - небудь ще , … сам від себе жорсткого відкоша дістану , як ноги знову до лісу потягнуть !
Говорила ж стара : їдь у місто , а не по нетрях блукай !..
Цілком опанувавши себе , Гриць спитав :
- А хто Ви ?
Як Ваше ім’я ?
- Лісоруб я .
Дядько Вадим зви .
Не впізнав ?
Певне , мав бачити — бо я тебе впізнав : ти Гриць Матвієнко !
А з друзями ще познайомлюсь …
Приголомшені тим , що сталося , хлопці більше жодного разу не ходили до озера , що край Чорного лісу — благо , на Волині таких усе одно вдосталь .
Вражений і пригнічений тим , що блукав у пошуках загадкового вогника більше року , лісоруб Вадим став відлюдькуватим , а згодом і зовсім покинув село і поїхав до Києва , де постригся в ченці до Києво - Печерської лаври .
Загадка лісового вогника так і лишилася вкритою завісою таємниці , одного ж разу взагалі про неї забули , але десь на підсвідомості тутешні пастухи і лісоруби й досі більш за все бояться опинитися вночі на березі лісового озера , бояться спокуси шукати відповіді , що , певне , не слід робити , як не слід ломитися до чужої оселі , перш ніж господар сам гостинно запросить .
