Той здригнувся , повернувся , але заспокоїв себе думкою , що професор міг також дізнатися його ім'я та прізвище з якихось газет .
А професор прокричав , склавши руки рупором :
- Чи не є ласка , я дам зараз розпорядження відправити телеграму вашому дядечку у Київ ?
І знову стрепенуло Берліоза .
Звідки цей божевільний знає про існування дядечка у Києві .
Адже про це точно в жодних газетах не було сказано .
А чи не має рацію Бездомний ?
А що як ці документи — « фількіна грамота » ?
Що за дивний типок .
Телефонувати , телефонувати .
Зараз же потрібно зателефонувати .
Йому швидко пояснять .
І , нічого не слухаючи більше , Берліоз побіг далі .
Тут біля самого входу до Бронної з лавки назустріч редактору підвівся точнісінько той самий громадянин , який тоді при сонячному світлі окреслився із густої спеки .
Лише зараз він був уже не легкий повітряний , а звичайний , із плоті та в період смеркання Берліоз чітко розгледів його вусики , схожі на куряче пір'я ; маленькі оченята , іронічні та напівп'яні , а штанці у клітинку , були підтягнуті так високо , що було видно брудні білі шкарпетки .
