Повiрити в казку ( оповідання )
… Воно випливало з-за обрію поволі : спочатку вогненний окраєць , а потім викотився під небесне склепіння й увесь сонячний диск .
Якась птаха наважилась писнути знебачки першою : будь-що - будь , а Творець саме на неї покладено зобов’язання першою стрічати вранішню зорю .
Доки ниць не видно , най перегукуються інші птахи , а вона — « королева » світанку : її привілеї та зобов’язання — щоденні привітання ясноликого сонця !
Павло не спав вже спозаранку .
Лежачи горілиць під крислатим дубом , він уважно прислухався до звуків лісу : птахи вже гомоніли без угаву , коники діловито хитали траву — все оживало після сну , кумедно спиналося на ноги спросоння .
Хлопець усміхнувся бозна - чому , можливо , просто через те , що мало у кого за таких обставин буває кепсько на душі .
Він наопашки вдягнув куртку - « вітровку » ( ранок зустрів його пронизливим вітром ) , нахильцем ковтнув трохи води з пляшки , похапцем підвівся і продовжив прямувати своїм шляхом – запилюженою стежиною , що вперто звивалася вгору .
Він ішов щось насвистуючи або знову прислухаючись .
Інколи навіть спинявся , боячись сполохати щось , що неодмінно таїлоcя в хащах обабіч дороги .
Та ліс не поспішав видавати своїх таємниць : білки прожогом кидались наввипередки з гілки на гілку , дятли раз у раз старанно довбали стовбур змарнілої та висушеної липи — все буденне ніби намагалося приховати щось дійсно незвичне , чарівне .
Врешті - решт , переконавшись , що черговий сухий пень , який стирчав з ями при дорозі догори дриґом - дійсно всього - на-всього звичайнісінький пень , а не те , що йому приверзлося здалеку , Павло рушив далі , ні на що не звертаючи більше уваги .
Аж ось , коли - не-коли , почув він звуки , яких чомусь менш за все очікував почути : позаду чулися чиїсь легкі кроки : хтось швидко наближався і хлопцеві чомусь захотілося уникнути випадкової зустрічі .
Він притьмом кинувся геть з дороги і , затамувавши подих , причаївся за деревами й ані пари з вуст .
Тим часом , на стежині з’явилася тендітна постать дівчини , що , озираючись час від часу , простувала стежкою .
Вона була вбрана у завеликий барвистий светр і довгу спідницю кольору барвінку .
Золотаве волосся неслухняно вибивалися з-під шапочки зі скандинавським орнаментом .
Чомусь вона довго стояла і прислухалася біля дерев , за якими ховався Павло .
Пройшла ніби вічність , поки дівчина вирішила продовжити свою мандрівку .
Її кроки розчинилися серед інших голосів лісу .
Павло зовсім не хотів її наздогнати , але перспектива просидіти навпочіпки до обіду його гнітила набагато більше .
Власне , він і сам не зміг би відповісти на питання , чому він сховався ?
Адже як дві доби поспіль ні з ким не спілкувався , а людина врешті - решт — істота соціальна і не терпить бути на одинці впродовж такого тривалого терміну , принаймні так міркував він , давно , як йому здавалося , достеменно вивчивши себе .
Павло йшов так повільно , як тільки був спроможній , зрештою , як запевняв він себе , ці обставини змусили його уважніше придивлятися та прислухатися до лісу .
Таким чином , усе , що відбувається в житті людини , — не випадково , все життя — це переплетення значущих для нас подій , варто лише зробити вірні висновки , засвоїти уроки .
Допіру сонце дісталося свого зеніту , Павло згадав , що ось вже півдня подорожує надголодь .
Він зупинився і став озиратися навсібіч у пошуках зручного для привалу місця .
— Можу запропонувати бутерброд , – почулося знизу .
Павло аж підскочив з несподіванки й опустив погляд .
Він здивовано вирячився на дівчину у знайомому барвистому светрі , яка спокійнісінько сиділа на траві й уважно стежила за ним великими сіро - блакитними очима .
Він нічого не відповів .
Йому чомусь було невтямки , як вона тут опинилася .
— Я знала , що не одна на стежці , – почала говорити вона , бачачи , що він конче розгубився .
– Мені принесла на хвості звістку сорока .
Тут він усе-таки не втримався стоячки і сів поруч із незнайомкою .
— Ви віщунка ?
Вона аж зігнулася зі сміху .
Можливо , когось завше ображає , коли з його слів сміються ( якщо сміються не з дотепного жарту ) , але Павло подумав , що якщо людина здатна красиво сміятися , то ця дівчина , певне , перша і єдина така у його житті з подібним « даром » .
— Звичайнісінька мисливська прикмета : сороки скрекочуть вгледівши великого звіра … ну , або тебе !
… Та , зрештою , годі викати — я молодша од тебе , певне , на рік ! – її сміх знову достоту наповнив лісові нетрі .
Чомусь груди Павла також звело , наче судомою , від ледве стримуваного сміху .
Але чомусь , він все ще не вірив цілком у реальність цієї веселої безтурботної дівчини , яка до того ще й спілкується з ним запанібрата .
— Ти звідки взялася ? – спробував опанувати себе хлопець .
– Одягнена не до тривалої подорожі , а жодних поселень поряд немає .
- Так само , як і ти , я шукаю казку , – вона якось замріяно підвела догори очі .
— Яку ще казку ?
Не вірю я в жодні казки — я вже достатньо дорослий ! – він марно намагався зобразити обурення , аби самого ж себе заспокоїти .
— Не віриш ?
А чому так довго роздивлявся той звичайнісінький пень при дорозі ?
Кого він тобі нагадав здаля ? — вона уважно подивилася йому у вічі , від чого Павло вже остаточно втратив самовладання .
— Мені здалеку здалося , що то собака і годі на сім .
То звідки ж ти взагалі і як тебе звуть ?
— Я й сама постояла трохи біля того пенька — інколи казку не вдається помітити одразу … — вона ніби й не чула його питання , цілковито занурившись у свої думки .
А він чомусь подумав про те , що , певне , зокола всі люди можуть виглядати звичайними або дивакуватими , але і наймудріший у світі Гуру не здатен достеменно дослідити всі закутки внутрішнього світу людини , а такому , як він , невтямки навіть її думки , від чого вона видається йому ще дивнішою , ще нереальнішою .
— Мене звуть Уляна .
Можеш і сам назвати своє ім’я .
Якщо хочеш , звісно .
— Та , будь ласка – Павло .
А що в тім такого — щоб познайомитись по-людськи , по-нормальному ?
— Ну , у казках герої часто не відкривають свого імені , принаймні справжнього , боячись наврочення чи ще якого лиха …
— Знову казки ! – закричав Павло .
– Я не вірю в них і взагалі мені вже час .
Від обурення і якоїсь дивної схвильованості , що враз охопила його з потрійною силою , він похапцем піднявся , водночас забувши і пів дня проведених на порожній шлунок , і запропонований бутерброд .
Усередині руйнувалось щось , як він вважав , стійке , стабільне , вічне .
Він йшов у місто , аби скласти іспити , його рюкзак був вщерть набитий товстими підручниками з точних наук , він йшов , аби згодом шість років слухати і конспектувати , що все відбувається за чіткими законами , що все у світі вже було доведено або спростовано .
— Ти ж сам кілька хвилин тому ладен був повірити в те , що я віщунка ! – дівчина неодмінно йшла з ним пліч - о - пліч .
Її нерівне дихання теплими хвилями прокочувалося по його щоці .
Раптом , він навіть зловив себе на думці , що йому вельми приємно , що вона пішла з ним .
— А де ти все-таки живеш , Уляно ? – тепер уже йому закортіло продовжити цю дивну розмову .
— Хіба ж це важливо ?
Важливо те , що ми зустрілися у цьому прекрасному лісі , за дещо дивних обставин .
Ти не знаєш напевне , куди прямую я , а мені не відома твоя дорога .
Просто у певний момент наші шляхи зійшлися і цього досить … для казки !
Павло промовчав .
Йому було не зрозумілим те , про що вона говорила , проте всією своєю сутністю — інтонацією , мімікою , поглядом — усім вона демонструвала , що свято вірить у те , про що говорить .
… Вона без упину розповідала йому якісь неймовірні історії , казки , а він вже зачудовано слухав , із якоюсь наївною дитячою захопленістю малюючи в уяві неймовірні образи .
Байдуже до раціонального , байдуже до того , існує казка чи ні — існує вона — дівчина , яка йде поряд , дивна і , певне , неповторна , як саме втілення тієї казки , в яку вона вірить .
Вряди - годи щось у далечині привертало її увагу і вони подовгу стояли і прислухалися до тиші .
Він слухав би дівчину вічно : його причаровував її голос , а розповіді й надалі продовжували породжували в уяві химерні образи , які так не хотілося забувати .
Як уві сні пройшов він із нею до узлісся — туди , де закінчувалася стежина .
Попереду місто вже запалювало вогні ліхтарів і вікон будинків .
Наче окремий самобутній світ вони лишили позаду .
— Час нашим шляхам розійтися , – задумливо і кудись у вечірній простір тихо мовила Уляна .
— Сподіваюся , ненадовго ? – з надією спитав Павло .
— Хтозна - коли , але можливо …
А все ж , я знайшла казку !..
Тепер я знаю , як її завершити ! – в її голосі враз почулася радість .
– Дякую тобі за це !
Дякую за все !
Щасти тобі !
Вона поцілувала його у щоку і швидко побігла геть , наче боячись кудись спізнитись .
Лише на мить обернулась і вигукнула :
— Сподіваюсь , і ти колись повіриш у казку і коли - не-коли її знайдеш !
… Бозна - що тоді діялося у нього в душі , але він раптом усвідомив , що ладен повірити у будь-що .
Віра — це не дад , як необразливий сміх .
Це , скоріше , дозвіл самому собі .
Це свобода , якої ти себе позбавляєш або , навпаки , – якою обдаровуєш себе .
Згодом він успішно склав іспит та з головою поринув у студентську буденність .
Нетривку буденність — допоки не побачив коротке оголошення на сторінці популярного серед студентів часопису :
« 20 грудня о 18 : 00 у Будинку культури відбудеться дебютна презентація збірки казок та оповідань для дітей « Повірити в казку » молодої талановитої письменниці Уляни Загірної .
Вхід для студентів безкоштовний .
Прийдіть і знайдіть свою казку ! » .
