Чи то дорога у нас збереглася , чи то ми при тій дорозі змінюємося , але все ж таки є .
А дорога в нашому селі — то ще за " бабці Австрії " .
Мене завжди заворожували ті рівненько виложені камені .
Всі вони червоні , тільки зрідка трапляються білі .
По цій дорозі я дитиною гонила пасти корів .
Тоді , сорок років тому , дорога була чистіша , а вже потім почали підсипати гравієм .
А коли проводили по селу газ , то взагалі все перерили , наробили болота і від дороги з дитинства мало що залишилося .
Ми любимо казати , що час лікує , розставляє все на свої місця .
Так і є .
Час відновив нашу , таку милу , дорогу .
Дощі змили все зайве і я знов місцями бачу свої червоні камені .
Не каміння , а саме , як у нас кажуть , кАмені .
Так само , і з нами — людьми .
Все , що істинне і вічне — те вистоїть і переможе .
Нашу , ще австрійську , дорогу і засипали , і асфальтом закатували .
І де воно ?
Пішло за водою , вітром , снігом , за колесами важкого автотранспорту .
А каміння є , бо воно з природи , не створене нами , а більше за нас .
Та й таке воно .
