Це сталося минулої осені .
Софія їхала в маршрутці , коли з’явилось це відчуття — немов на неї хтось пильно дивиться .
Вона інстинктивно озирнулась , але нікого не побачила .
І тим не менш відчуття не минуло .
Софія вийшла з маршрутки на своїй зупинці .
Одинадцята вечора , на дворі темно і майже безлюдно , тільки машини проносяться по шосе .
Їй стало ніяково .
Вона все ще відчувала погляд , і хоча таке бувало й раніше — вона десь читала , що це якісь психосоматичні реакції , які виникають у наслідок емоційного збудження — але цього разу їй чомусь було не по собі .
Вона не могла пояснити чому , але мозок нав’язливо сигналізував про небезпеку .
Занепокоєння росло .
Жодного наукового пояснення вона цьому дати не могла , але ігнорувати його було неможливо : в її голову неначе вселився голос , який у розпачі вмовляв її забиратися геть , подалі від того , що ховається за її спиною .
Бо там є щось страшне .
Або хтось .
І він хоче зашкодити .
Софія озирнулась .
Позаду неї йшли люди , пасажири того самого автобуса , на якому вона приїхала .
Їхні обличчя у світлі змутнілих ліхтарів роздивитись було неможливо .
Всі поспішали — надворі вже пізно , тому в цьому не було нічого дивного .
Софія прискорила крок і завернула у пустий темний двір .
Сердце істерично калатало .
До парадного лишалось пару метрів .
Вона виключила плеєр і почула позаду квапливі кроки .
Всередині все захололо — Софія відчула , як німіють пальці на руках .
Вона міцно стиснула в кулаці ключі , намацала магніт від парадного входу і кинулася вперед .
В один стрибок вона подолала декілька метрів , які лишалися до дверей її парадного , заскочила всередину і наступної миті важкі металеві двері зачинились за нею , надійно захищаючи від невидимого переслідувача .
Софія опинилася в темряві — як завжди , хтось викрутив лампочку на першому поверсі , і в парадному царював морок .
Вона примусила себе заспокоїтись і навпомацки пішла сходами вгору , коли нарешті дісталася міжповерхів’я .
З невеличкого вікна лилося світло одинокого ліхтаря .
А під ним , там на дворі , під дверима її парадного , хтось стояв .
Чорна непорушна фігура , як у фільмі жахів .
Софія завмерла , як паралізована .
Вона не бачила його обличчя , але нутром відчувала , що він бачить її крізь це вікно , що він дивиться на неї , і цей погляд був таким важким , начебто до нього можна було доторкнутися .
На мить серце Софії неначе перестало битися , а потім враз застукало як божевільне .
Вона зірвалася з місця і без тями кинулась на свій поверх у суцільній темряві , перестрибуючи через сходи .
Вона молилась лише про те , щоб швидко намацати замок і опинитися в квартирі , перш ніж ця темрява замкнеться над нею і затягне у пекло .
Софія влетіла у коридор і зачинила за собою двері на всі замки .
Тільки після цього , не вмикаючи світла — цього робити не можна , інакше він зрозуміє , де вона живе — вона обережно підійшла до вікна і виглянула туди , де він стояв .
Нікого .
Ліхтарі байдуже світили на порожнє подвір’я , засипане пожовклим листям .
Софія повільно сповзла на підлогу , впустила голову на руки і деякий час сиділа так , намагаючись опанувати свій страх .
Світло в квартирі вона не вмикала до самого ранку .
