Вєрочка
Іван Олексійович Огнєв пам'ятає , як того серпневого вечора він зі дзвоном відкрив скляні двері і вийшов на терасу .
На ньому була тоді легка крилатка і крислатий солом'яний капелюх , той самий , який разом із ботфортами валяється тепер у пилюці під ліжком .
В одній руці він тримав велику в'язку книг і зошитів , в іншій — товсту сучкувату палицю .
За дверима , висвітлюючи йому шлях лампою , стояв господар дому , Кузнєцов , лисий старець із довгою сивою бородою і в білому , як сніг , пікейному піджаку .
Старий благодушно посміхався і кивав головою .
— Прощавайте , старче ! — крикнув йому Огнєв .
Кузнєцов поставив лампу на столик і вийшов на терасу .
Дві довгі , вузькі тіні шагнули через сходинки до квіткових клумб , закачались і вперлись головами у стовбури лип .
— Прощавайте і ще раз дякую , голубчику ! — сказав Іван Олексійович .
— Дякую вам за вашу привітність , за вашу ласку , за вашу любов ...
Ніколи , на віки віків не забуду вашої гостинності .
І ви хороший , і дочка ваша хороша , і всі у вас тут добрі , веселі , привітні ...
Така чудова публіка , що й сказати не вмію !
