Соціальні мережі стали частиною нашого життя .
Частиною мого життя .
Онлайн - навчання ( не факт , що й у майбутньому його не буде ) , онлайн - дозвілля , добре , що поки не онлайн- робота .
Відчуваю інколи справжній тиск .
Кількість інформації , кількість чатів , постів , сайтів , скрінів , посилань на зум та віконця з лицями та нікнеймами там , та ще купа новомодних слів засіли у головах , та не у серці .
У серці те , що змушує мене відчувати себе живою .
Я вважаю , що якою б частиною життя не були для нас технології сьогодні , усе ж потрібна певна дистанція .
Дистанція між віртуальним світом та прекрасною реальністю .
Так , віртуальний світ теж може бути прекрасним , але не вічним .
А от природа — вічна .
Вічна тим , що зупинитись посеред парку , вдихнути свіже повітря , побачити слід від ботинок на снігу та почути спів якогось птаха — мить , яка запам'ятовується надовго .
Адже вона змусила відчути смак життя , а саме природи , яка дана просто так , лише оглянутись .
Вона не у віконці , вона поза межами .
Так от , я люблю гуляти сама .
Так я не відволікаюсь на розмови або сміх із кимось ( це я теж люблю ) .
Я вчусь відчувати , бачити , справді бачити .
Бачити сліди від санів , які створили доріжку .
Згадуєш , як катався у дитинстві .
І сумуєш .
Адже де зараз дорослих побачиш на санях ?
А як хочеться сісти на них з реготом , відчуттям піклування , адже ту людину , яка тебе буде везти , ти явно довго вмовляв\ла на цю авантюру .
А як щодо підживити лебедів у зоокуточку , окрім яких ні душі ?
Вони чекають .
Час іде , а вони все занурюються з головою у холодну крижану воду , інколи смішно ходять по льоду , не уявляючи цього самі .
Найкращий час спостерігати за ними — коли ті виходять на такий холодний сніжок , але такий теплий для них .
Як гордо вони це роблять .
Розправляють крила та обсихають від води , в якій бавились одне з одним та яка встигла стати льодом .
