— Жила людина й померла ! — сказав кучер , дивлячись на вікна , у яких усе ще миготіли тіні .
— Сьогодні вранці тут по подвір'ї ходив , а тепер мертвий лежить .
- Прийде час , і ми помремо , — сказав двірник , ідучи з продавцем оселедців , і їх обох уже не було видно в темряві .
Кучер , а за ним Альошка , несміливо підійшли до освітлених вікон .
Дуже блідна пані з великими заплаканими очима та сідий , благовидий чоловік зрушували серед кімнати два ломберні столи , ймовірно , для того , щоб покласти на них покійника , і на зеленому сукні столів видно було ще цифри , написані крейдою .
Кухарка , що вранці бігала по подвір'ю й галасувала , тепер стояла на стільці й , витягуючись , намагалася закрити простирадлом дзеркало .
— Діду , що вони роблять ? — запитав пошепки Альошка .
— Зараз його на столи класти будуть , — відповів дід .
— Ходімо , дитино , час спати .
