— Де , де , де , — сипав він .
— Тек , тек ...
Відмінно , юначе ...
Не треба сумувати !
Швидка , недбала мова доктора , його сита фізіономія і поблажливе « юначе » роздратували Климова .
— Навіщо ви кличете мене юнаком ? — простогнав він .
— Що за фамільярність ?
До біса !
І він злякався свого голосу .
Цей голос був до того сухий , слабкий і співучий , що його не можна було впізнати .
{= >
— } Чудово , чудово , — пробурмотів доктор , анітрохи не ображаючись .
— Не треба сердитися ...
Де , де , де ...
І вдома час летів так же разюче швидко , як і в вагоні ...
Денне світло в спальні раз у раз змінювалося нічними сутінками .
Доктор , здавалося , не відходив від ліжка , і кожну хвилину чулося його « де , де , де » .
Через спальну безперервно тягнувся ряд осіб .
Тут були :
Павло , чухонець , штабс - капітан Ярошевич , фельдфебель Максименко , червона кашкет , дама з білими зубами , доктор .
Усі вони говорили , махали руками , курили , їли .
Раз навіть при денному світлі Клімов бачив свого полкового священника о . Олександра , який у єпитрахилі і з требником у руках стояв перед ліжком і бурмотів щось з таким серйозним обличчям , якого раніше Клімов не спостерігав у нього .
Поручник згадав , що о . Олександр всіх офіцерів - католиків по-дружньому обзивав « ляхами » , і , бажаючи посмішити його , крикнув :
