Так , стрепенулась хвиля горя від страшної новини щодо Михайла Олександровича .
Хтось метушився , кричав , що необхідно зараз же , тут , нікуди не відходячи , скласти колективну телеграму й , не гаючи часу , надіслати її .
Але яку телеграму , запитаємо ми , та й куди ?
Та і навіщо її надсилати ?
Насправді , куди ?
І нащо потрібна , яка б то не була , телеграма тому , чия розплющена потилиця здавлена зараз в гумових руках прожектора , чию шию зараз коле кривими голками професор ?
Він загинув , і не потрібна йому вже ніяка телеграма .
Все зкінчено , тож не будемо вантажити телеграф .
Так , загинув , загинув ..
Але ми ж то живі !
Так , стрепенулась хвиля горя , але потрималась , потрималась і стала спадати , і хтось вже вернувся до свого столика і — спершу крадькома , а потім й відкрито — випив горілочки й закусив .
Та й насправді , не пропадати ж курячим котлетам де-воляй ?
Чим ми поможем Михайлу Олександровичу ?
Тим , що голодними зостанемося ?
Та ми ж то живі !
