" Пробач мене і якомога швидше забудь .
Я покидаю тебе назавжди .
Не шукай мене , це не має сенсу .
Я стала відьмою від горя й негараздів , що трапились зі мною .
Мені вже час іти .
Прощавай .
Маргарита " .
З полегшенням на душі Маргарита прилетіла до спальні , а слідом вбігла Наталія , обвішена речами .
У цю ж мить всі ці речі , дерев'яні плечики із платтям , мереживні платки , сині шовкові туфлі і поясок — усе посипалось на підлогу і Наталія сплеснула вже вільними руками .
— Чудово , правда ? — голосно викрикнула охриплим голосом Маргарита Миколаївна .
— Як же це так ? — шепотіла Наталія , задкуючи , — як ви це робите , Маргарито Миколаївно ?
— Це крем !
Крем , крем , — відповіла Маргарита , вказуючи на виблискуючу золоту коробку і повертаючись перед зеркалом .
Наталія , забувши про кинуте на підлогу пом'яте плаття , підбігла до столика й жадібними , палаючими очима вилупилась на остаток крему .
Губи її щось шепотіли .
Вона знову повернулась до Маргарити й проговорила з якимось благоговінням :
