Коли хащі порідшали і ялинки вже змішувались з молодими березами , Мелітон побачив стадо .
Сплутані коні , корови і вівці бродили поміж кущів і , потріскуючи гіллям , обнюхували лісну траву .
На узліссі , притулившись до мокрої берези , стояв старий пастух , худющий , в подраній свитині і без шапки .
Він дивився на землю , про щось собі думав і грав на сопілці , схоже , машинально .
— Здрастуй , діду !
Помагай , Боже ! — привітав його Мелітон тонким , хриплим голоском , зовсім не притаманним його велетенському зросту і великому м‘ясистому обличчю .
— Файно ти на сопілці граєш !
Чиє стадо пасеш ?
— Арамонівське , — неохоче відповів пастух і засунув сопілку за пазуху .
— Стало бути , і ліс артамонівський ? — запитав Мелітон , оглядаючись .
— І справді артамонівський , скажи на милість .
Зовсім було заблукав .
Усю пику собі хмижняком обідрав .
Він сів на мокру землю ій почав ліпити з газетної бумаги цигарку .
