— Він ваш .
Обличчя Ольги Іванівни не було видно , але у її голосі Цвєтков почув сумнів .
Він зітхнув і піднявся .
— Навіть у таку хвилину Ви дозволяєте собі брехати , — сказав він своїм звичайним голосом .
— У вас немає нічого святого !
Послухайте , зрозумійте мене ...
У моєму житті Ви були єдиною , до кого я був прив'язаний .
Так , Ви не були святою , а скоріше хтивою , але нікого , крім Вас , я не кохав .
Це дрібне кохання тепер , коли я старію , складає єдину світлу пляму у моїх спогадах .
Навіщо ж Ви своєю брехнею його спотворюєте ?
До чого це ?
— Я вас не розумію .
— А боже мій ! — крикнув Цвєтков .
— Ви брешете , Ви чудово розумієте ! — ще голосніше крикнув він і почав крокувати вітальнею , при цьому сердито розмахуючи тростиною .
— Чи Ви забули ?
Так я Вам нагадаю !
Батьківські права на цього хлопчика рівносильно ділить зі мною і Пєтров , і адвокат Куровський , які , як і я , досі видають Вам гроші на виховання сина !
Так - с !
Усе це мені чудово відомо !
Я вибачаю будь-яку брехню , Бог із нею , але тепер , коли Ви постаріли , у ці хвилини , коли хлопчик помирає , Ваша неправдивість душить мене !
Як я шкодую , що не вмію говорити !
Як же шкодую !
