" Зараз Раббек дізнається від чоловіків , що ми приїхали , і пошле за нами " , — думав Рябович , заходячи у хатинку і не розуміючи , навіщо товариш запалює свічку і навіщо солдати квапляться ставити самовари ...
Тяжкий неспокій заволодів ним .
Він ліг , потім встав і поглянув у вікно , чи не їде там верховий ?
Але верхового не було .
Він знову ліг , через пів години встав і , не витримавши неспокою , вийшов на вулицю і попрямував до церкви .
На площі , біля огорожі , було темно і пусто ...
Якісь три солдати стояли біля самого спуску і мовчали .
Побачивши Рябовича , вони заметушились і віддали шану .
Він відкозиряв їм у відповідь і почав спускатись у вниз по знайомій стежинці .
На тому березі все небо було залите багряною краскою : сходив місяць ; якісь дві бабусі , голосно розмовляючи , ходили по городу і рвали капустяні листя ; за городами темніло декілька хатин ...
А на тому березі було все те ж , що і в травні : стежинка , кущі , верби , навислі над водою ... тільки не чутно було хороброго соловейка та і не пахло тополею і молодою травою .
