Душевний настрій людини , яка їхала , був жахливим .
Ставало зрозумілим , що відвідування лікарні для душевнохворих людей залишило в ньому дуже важкий слід .
Рюхін намагався зрозуміти , що його мучить .
Коридор з синіми лампами , який прилип до пам'яті ?
Думка про те , що гіршого лиха , ніж втрата розуму , немає у світі ?
Так , так , звичайно , і це .
Але це — лише так , загальна думка .
А ось є ще дещо .
Що ж це ?
Образа , ось що .
Так , так , образливі слова , які кинув Бездомний в обличчя .
І лихо не в тому , що вони образливі , а в тому , що в них міститься правда .
Поет не дивився вже по сторонах , а , дивлячись в брудну підлогу , яка тряслась , став щось бормотати , нити , гнітити самого себе .
Так , вірші ...
Йому — тридцять два роки !
Насправді , що ж далі ?
— І далі він буде складатиме декілька віршів на рік .
— До старості ?
— Так , до старості .
— Що ж принесуть йому ці вірші ?
Славу ?
" Що за дурня !
Не обманюй хочь самого себе .
Ніколи слава не прийде до того , хто складає дурні вірші .
Чого вони дурні ?
Правду , правду сказав ! — безжалісно звертався до себе Рюхін , — не вірю я ні в що , що я пишу !... "
