– Можу собі уявити, скільки у вас було пригод за одинадцять років! – сказав студент.
– Напевно, страшно було їздити?
Він говорив та чекав, що поштар розповість йому щось, але той, насупившись, мовчав і ховався у своєму комірі.
Тим часом починало світати.
Було непомітно, як небо змінює свій колір; воно все ще здавалося темним, але вже було видно і коней і візника, і дорогу.
Серп місяця ставав усе білішим, а схожа на гармату з лафером хмара, що розтягнулася під ним, ледь-ледь жовтіла знизу.
Скоро стало видно обличчя поштаря.
Воно було мокрим від роси, сірим та нерухомим, як у небіжчика.
На ньому застиг вираз тупої, понурої злоби, ніби поштар досі відчував біль і продовжував сердитися на ямщика-візника.
– Слава богу, світає! – сказав студент, зазираючи у його зле, змерзле обличчя.
– Я зовсім змерз.
Ночі у вересні холодні, а варто лише зійти сонцю, і холоду ніби й не було.
Ми скоро приїдемо на станцію?
