Павло Йосипович, зазвичай стриманий та спокійний, крикнув на це суворо:
— Ти це припини! — і махнув удалечінь вже нетерпляче.
Тоді трелі коло дверей прогриміли веселіше.
Але Коров'єв, не соромлячись виступу Павла Йосиповича, продовжував.
— Звідки? — задаю я всім запитання!
Він стомлений голодом і спрагою!
Йому жарко.
Ну, взяв спробувати горе-мандарин.
І всього лише ціна цьому мандарину три копійки.
І ось вони вже свистять, як солов'ї весною у лісі, турбують міліцію, відривають її від справи.
А йому можна?
Га? — і тут Коров'єв вказав на бузкового товстуна, від чого у того на обличчі стала вираженою найсильніша тривога, — хто він такий?
Га?
Звідки він приїхав?
Навіщо?
Сумували ми, чи що, без нього?
Запрошували ми його, чи що?
Звісно, — саркастично скрививши рот, на весь голос кричав колишній регент, — він, бачте, у парадному бузковому костюмі, від лососини весь розпух, він весь набитий валютою, а нашому ж, нашому ж?!
Гірко мені!
Гірко!
Гірко! — завив Коров'єв, як шафер на старовинному весіллі.
