Старий сміявся, сяяв і, здається, із задоволенням слухав диякона, точно був радий, що в цьому світі й крім нього є ще грішні люди.
Диякон говорив чутливо, зі смутним серцем, і навіть сльози виступали в нього на очах.
О. Федорові стало шкода його.
— Винуватий ти, дияконе, винуватий, — сказав він, але вже не так жорстко й гаряче.
— Зумів народити, зумій і наставити.
Треба було ще в дитинстві його наставляти, а студента й годі виправляти!
Настала тиша.
Диякон сплеснув руками й сказав із зітханням:
— А мені ж за нього відповідати доведеться!
— Тож то воно і є!
Помовчавши трохи, благовісний і позіхнув, і зітхнув одночасно, і запитав:
— Хто «Діяння» читає?[69]
— Євстрат.
Завжди Євстрат читає.
Диякон підвівся і, благально поглянувши на благовісного, запитав:
