Повернувшись до помешкання, Єфим Петрович довго вештається кімнатами, потім зупиняється при вході до «прохідної» і знову зачинає розмову з Осіповим.
– Так-то, брате... – каже він.
– Сиротами лишаємось.
Допоки новий дім не просохне, молоді з нами поживуть, а там прощавайте.
Тільки ми їх і бачили!
Обоє зітхають...
Музиканти з ввічливості теж зітхають, від чого повітря ще більше гусне.
– Так, брате, – мляво продовжує Єфим Петрович, — була одна донька, та й ту віддаємо.
Людина з нього освічена, розмовляє французькою... тільки от зазирає до чарки, але хто нині не п’є?
Всі п’ють.
– Це нічого, що п’є, – каже Осіпов.
– Головна чеснота, Єфиме Петровичу, щоб про головне пам’ятав.
А якщо, припустімо, випити, то чом би й не випити?
Випити можна.
– Звісно, можна.
Чути схлипування.
– Хіба він може мати почуття? – жаліється Дар‘я Данилівна якійсь старій жінці.
– Ми ж йому, мати моя, віддали десять тисяч копійочка до копійочки, будинок на Любочку записали, десятин зо триста землі... чи легко сказати!
А ніби він може мати почуття?
Не такі-то вони тепер, щоб мати почуття!
