— Джоунзі, люба, — сказала Сью, нахилившись над нею, — пообіцяй мені, що ти закриєш очі і більше не дивитимешся з вікна, доки я не закінчу.
Мені треба віддати ці малюнки до завтра.
Мені потрібне світло, а то я перемалюю на малюнок тінь.
— Хіба ти не могла б малювати в іншій кімнаті? — спитала Джоунзі з холодом у голосі.
— Я би краще була тут з тобою, — сказала Сью.
— Крім того, я не хочу, щоб ти постійно дивилася на ці дурацькі листки.
— Скажеш мені, як тільки закінчиш, — сказала Джоунзі, закривши свої очі і прилігши, біла і нерухома, як статуя, що впала, — бо я хочу побачити, як упаде останній.
Я втомилася чекати.
Я втомилася думати.
Я хочу відпустити все і полетіти вниз і вниз, так само як ті бідні, стомлені листки.
