— О мій вельмишановний пане!
І вже вельмишановний пан мене впізнав! — викрикує слуга і припадає до панських ніг.
— Я думав, що вельмишановний пан уже ніколи не прокинеться...
Запала мовчанка — було чутно тільки схлипи слуги, який усе ще обіймав ноги пана.
— Де я? — питає пан Скшитуський.
— У Топорові...
Вельмишановний пан зі Збаражу до свого короля прийшов...
Хвала Богу!
Хвала Богу!
— А де король?
— Пішов із військом рятувати князя воєводу.
Знову запала мовчанка.
Сльози радості безперервно стікали по обличчю Рендзяна, який за хвильку почав повторювати схвильовано:
— Яке щастя, що я пана тіло можу бачити...
Потім встав і відкрив кватирку, а зрештою і вікно.
Свіже вранішнє повітря увірвалося до хати, а з ним і яскраве денне світло.
З тим світлом цілковито повернулася до Скшитуського свідомість...
Рендзян усівся на полу біля ліжка...
