Незнайомець дружелюбно посміхнувся, дістав великий золотий годинник із діамантовим трикутником на кришці, подзвонив одинадцять разів і сказав:
— Одинадцять!
І рівно годину, відколи я чекаю, доки ви прокинетесь, адже ви сказали мені бути у вас о десятій.
Ось і я!
Степан намацав на стільці поряд із ліжком штани, шепнув:
— Вибачте... — вдів їх і хрипло запитав. — Скажіть, будь ласка, ваше прізвище?
Говорити йому було складно.
За кожним словом хтось устромляв йому голку в мозок, спричиняючи пекельний біль.
—Як?
Ви і прізвище моє забули? — тут незнайомець посміхнувся.
— Вибачте... — прохрипів Стьопа, відчуваючи, що похмілля дарує йому новий симптом: йому здалось, що підлога біля ліжка поїхала кудись і що в цю мить він головою донизу полетить до дідька в пекло.
— Дорогий Степане Богдановичу, — заговорив відвідувач, прицільно посміхаючись, — ніякий пірамідон вам не допоможе.
Прислухайтесь до старого мудрого правила, — лікувати подібне подібним.
Єдине, що поверне вас до життя, це дві чарки горілки з гострою і гарячою закускою.
